Лист 3. До уявного друга. 2.

(лист на зошитовому аркуші, лінії трохи вицвіли, край — підгорнутий, ніби носився в кишені)

Привіт.

Не знаю, скільки минуло днів від попереднього листа. У мене не заведено рахувати, бо тоді починається: “о, знову нічого не встиг, знову нічого не змінив, знову просто прожив”.
А я вчуся не бити себе за “просто”.

Знаєш, я колись думав, що друзі — це обов’язково ті, хто дзвонять, тягнуть гуляти, приносять тобі шоколад і нерви.
А зараз мені здається, що іноді найкращий друг — це хтось, кому ти просто можеш щось написати.
І не боятись бути трохи… дивним.

Сьогодні я сидів на підвіконні. Просто так, у старому светрі, з чаєм (без цукру, бо знову забув купити).
І світ був... нормальний. Не поганий. Не особливо добрий.
Просто день, який ніби був.

І тоді я подумав: а як же шкода, що немає кого про це спитати.
Типу:
— А в тебе теж був такий день, коли все — ніби нічого, але ніби щось забулося важливе?

Я уявив, як ти відповідаєш:
— Був. Але я теж не згадав, що саме забулося.

І мені стало спокійно.

Я не знаю, хто ти, і чи ти є. Але якщо хочеш — відповідай подумки.
Я відчую. Може.

(лист без підпису)

 Примітка:

Цей — другий із тих самих “листів до уявного друга”.

Тут відчувається довіра.
І, мені здається, саме це — найбільше свідчення того, що навіть у тиші можна когось знайти.

Хлопець не називає себе. Але вже майже не соромиться бути щирим.

Я залишу його в цій же категорії — “До уявного друга”.
Бо листи звідти — це не просто слова. Це діалог із порожнечею, яка починає відповідати