Лист 2. У тишу.

(аркуш складений чотири рази, на папері — слід від чашки)

Сьогодні я прокинулась раніше, ніж зазвичай.
Було ще темно, і тиша стояла така, що аж хотілось сказати щось уголос — тільки щоб не почути, як гучно працює серце.

Я зробила каву. Ту саму, яку ти не любив, бо “гірчить, як мої жарти”.
І ні, я не пишу тобі.
Тобі вже не пишуть.

Просто я подумала: якщо десь існує простір, де зберігаються несказані слова, то, може, він десь поруч.
Наприклад, у цій скриньці.

Я не чекала відповіді тоді — не чекаю й тепер.
Але сьогодні — рік, як тебе нема. І мені захотілось кудись покласти цей день.

У квартирі порожньо. Та навіть коли хтось приходить, ця порожнеча не змінюється. Вона як плівка на очах — усе видно, але трохи розмите.

Сусідка знизу знову кричить на свого чоловіка. Я завжди думала, що вони розлучаться. Але, бачиш, ти пішов перший, хоча й не кричав ніколи.

Я досі не винесла твою чашку.

Іноді думаю — може, це не через тебе. А через те, що з нею іде частина звуку в моїй кухні.

Якщо ти десь читаєш це — усміхнись. Хоча б очима. Я відчую.

(лист без підпису)

 Примітка:

Цей лист я знайшов у самому центрі.
Складається враження, що вона писала не один. Стиль — дуже впізнаваний: обережний, стриманий, без емоційного шантажу.
Але в кожному слові — присутність. Тиха, спокійна, жива.

Я думаю, вона — доросла. Не стара, не молода. Просто така, що знає, як виглядає тиша зсередини.

Я назвав її листи — “У тишу”.
Вони не хочуть відповіді. Але заслуговують бути прочитаними.