Лист 1. - До уявного друга.

(конверт пожовклий, але не старий. лист складено рівно, по лініях. чорна ручка, дуже акуратний почерк)

Я помітив, що цю поштову скриньку ніхто не відчиняє.
Вона трохи нижча за інші, з подряпаною фарбою і заклиним замком. Так виглядає те, що більше не чекає новин.

Але сьогодні замок піддався. Сам. Без зусиль.
Наче хтось ізсередини сказав: ну гаразд, спробуй ще раз.

І я подумав — а раптом ця скринька чекала не листа, а друга?
Ну, такого… вигаданого. Уявного. Доброго.
Бо ж не всі друзі — люди. Деякі — просто тиша, яка слухає.

Я не знаю, хто ти. І навіть не певен, що хтось узагалі знайде цей лист. Але я його залишаю. Бо, чесно кажучи, втомився говорити тільки до себе.

Можеш уявити, що ми знайомі? Давно. Але з різних міст, різних вікон, різних мов мовчання.

Можеш уявити, що ми одного разу пили чай на кухні, і я сказав:
— Я просто хочу, щоб хтось час від часу згадував, що я є.

І ти тоді кивнув. І не сказав нічого зайвого. Бо друзі — вони такі.

Я не знаю, чи в тебе є звичка перечитувати старі листи. Але якщо ця скринька справді буде жити, я, мабуть, залишу ще кілька.
Просто щоб хтось знав: я думаю. Я пам’ятаю. Я тут.

І якщо ти теж тут — я радий.
Навіть якщо ми ніколи не зустрінемось.

(лист без підпису)

Примітка:
Цей лист, наскільки я зрозумів, був перший — бо лежав самим низом.
Я не сортував по даті (її, як ти здогадуєшся, немає), а по... чомусь іншому. По почерку. По відчуттю. По тому, хто його писав.
Ім’я? Та ні. Там ніде не було імен. Але кожен лист — мов голос. І з часом ти починаєш відчувати: цей голос звучить інакше.

Цей — ніжний, трохи розгублений, але добрий.
Я думаю, його писав хлопчик. Не дуже дорослий. Можливо, підліток.
Тому я назву цю серію листів — “До уявного друга”.
Тут їх кілька. І всі — мовби з однієї душі. З різних днів. Але з однієї самотності.