Ти не знаєш мого імені й, напевно, навіть не пам’ятаєш, бо ніколи не звертаєш на мене уваги. Ти завжди дивишся на місто, що пролітає повз, така серйозна й зосереджена. Може, для тебе я – порожнє місце, тому ніяк не можу наважитись заговорити із тобою.
Але щоранку я прокидаюся, йду довгою вулицею на зупинку, чекаю на великий жовтий автобус, і сідаю поруч. Ти, як завжди, сидиш біля вікна, закутавшись у плетений малиновий шарфик, вдивляєшся у місто, спостерігаючи за машинами, що вічно кудись поспішають, багатоповерхівками й поодинокими деревами, які пролітають за вікном. У твоїх вухах завжди навушники, а в руках ти стискаєш жовту термочашку, із якої маленькими ковточками п’єш каву. Від тебе завжди пахне кавою та корицею.
Раніше я терпіти не міг цей напій, проте тепер полюбив його гіркуватий смак, змішаний із п’янким ароматом кориці. І тому п’ю його щоранку й згадую про тебе, твої довгі каштанові кучері, якими завжди любююсь, сидячи поруч із тобою. І так інколи хочеться до них доторкнутись, відчути їх лоскіт на своїх пальцях… Але боюсь, що ти мене проігноруєш, хоч ти й ніколи не дивишся на мене. Сум на мить охоплює душу… Та все ж я й далі спостерігаю за кожним твоїм рухом, кожним поглядом, стискаючи у руках жовту термочашку, таку ж, як у тебе.
Зупиняється автобус – і я підводжуся, беру свій рюкзак. Ти теж встаєш, і тоді ми на мить зустрічаємося поглядами. Деколи мені здається, що у твоїх глибоких синіх очах можна потонути, немов у бурхливому морі.
Ти першою виходиш із автобуса і йдеш у бік своєї школи, а я – у протилежний, до своєї. Наші шляхи розходяться. І може, ніколи не зійдуться… І знову печаль…
Можливо, якби ми вчилися разом, я б сміливіше заговорив до тебе, однак ти ще щільніше замотуєшся у малиновий шарфик і йдеш геть, залишаючи по собі запах кави з корицею. Якби я знав твоє ім’я, то, можливо, заговорив би із тобою, чи, може, пошепки промовляв би його, насолоджуючись тим, який присмак воно залишає на язиці. Але твоє ім’я для мене – загадка, як і ти сама.
Я знову сиджу поруч з тобою і тримаю згорнутий учетверо аркуш паперу. І жовту термочашку з кавою зі смаком кориці… Напевно, у моїй несміливості винна жовта філіжанка?.. Сьогодні ж купую червоне горнятко! Та це буде аж після уроків…
А зараз у серці – надія, що ти бодай глянеш у мій бік чи витягнеш із вух навушники.
Я намагався до тебе заговорити, але ти завжди дивишся у вікно і слухаєш свою музику. Можливо, саме сьогодні я віддам тобі цей аркуш, а ти прочитаєш усе, про що я думаю і бодай вітатимешся зі мною. Може, у нас з тобою багато чого спільного. Цікаво, яку музику ти зазвичай слухаєш? Я завжди уявляю, що у твоїх навушниках грає якась класична соната Бетховена чи реквієм Моцарта, або ж довга мелодія, під яку співає ніжний жіночий голос…
Та знову ти швидко виходиш із автобуса, а я поспішаю за тобою. Мій лист так і залишається у руці, до того ж на ньому краплини кави, пролитої із уже надщербленої філіжанки. Тепер обов’язково її поміняю! Та лист не буду переписувати. У ньому початок моїх почуттів до тебе, чарівна незнайомко у в’язаному малиновому шарфі. Може, колись я наважуся вручити тобі своє послання і ти заговориш зі мною?!.