Частина друга

Кіра відпросилася в менеджера наче б то до лікаря. Сама ж вирішила спочатку заїхати в студію. Вона на карті знайшла адресу й, зловивши таксі, поквапилася туди. Дорогою писала повідомлення з проханням передзвонити й що турбується. Кіра не хотіла палити згарячу, бо раптом він справді зайнятий. А вона вже пошукову групу організувала.

Знайшовши студію, вона поквапилася піднятися. Постукала у двері й, почувши чоловічий голос, сміливо увійшла.

В студії проходила фотосесія. На блідому матовому  фоні  стояла молода дівчина в яскравій літній сукні.  А навпроти стояв фотограф. Він продовжував знімати, зовсім не звертаючи увагу на присутність сторонньої особи. Лише коли модель  вказана рукою на вхід, чоловік забрав апарат від обличчя й повернувся. Кіра побачила Ярослава й розпливлася в усмішці.

— Ярику, ти так мене налякав, — кинулася його обіймати. Той відреагував холодно. Ледь не відштовхнув її.

— Дівчино, ви хто? Ми з вами хіба знайомі? — серйозним тоном говорив хлопець.

— Що? — розсердилася Кіра. — Тобто як гроші в мене брати, то ми знайомі,  а так, то ти мене не знаєш?

—  Що? Які ще гроші? Дівчино, ви точно при тямі? Аліно, йди відпочинь. Бачиш, у мене тут божевільна,  — звернувся до моделі й  дівчина зникла  в гримерці.

— Та я тобі зараз, – Кіра замахнулася й вдарила хлопця сумкою. Той ухилився й виставив руки перед обличчям, захищаючись.

— Дівчино, я зараз поліцію викличу, — Ярик вирвав з її рук сумку й виставив між ними дистанцію руками.

 — Ах ти ж сволота. А я тобі повірила. Гроші на операцію матері  надіслала, а ти... — Кіра підхопила сумку з підлоги й вже збиралася піти геть.

 — Чекайте! — спокійніше мовив  хлопець. Кіра зупинилася, зиркнула через плече в  очікуванні ще якоїсь відмазки.

— Звідки ви знаєте про хворобу моєї матері? — хлопець підійшов ближче й здивовано зазирнув в її очі.

— Ну як, — Кіра зніяковіла. Поправила волосся, яке розтріпалося від боротьби. — Ти ж сам мені розповідав. Ось, — вона потягнулася до телефону і відкрила йому їхнє листування.

Хлопець швидким поглядом перечитав останні повідомлення.  Вираз його обличчя змінювався від здивованого до засмученого, і навіть злого.

— Кіро?  Я правильно зрозумів, ви Кіра?  — звернувся і повернув їй телефон.

—  Так, — спокійно відповіла вона. Хоч не розуміла, що відбувається. Невже її справді зараз намагаються запевнити в  тому, що все це справа не його рук.

 — Можливо ви не повірите, але це не я з вами листувався. Ось мій телефон, — він дістав його із задньої кишені  й протягнув Кірі. — Можете подивитися, що у мене немає вашої переписки та й номер телефону у мене інший.

— А хто тоді? Хто так багато про вас знає і міг від вашого імені мені писати?

—  Я не знаю, — він говорив спокійно і напрочуд переконливо. Кіра вже повернулася й майже дійшла до дверей, але різко повернулася.

— То ваша мама хворіє?

— Так, і я писав про це на своїй сторінці в інстаграмі.  Можливо хтось, — він швидко зробив кілька кроків до неї й зовсім неочікувано зупинився поряд.  — Використав мої дані, щоб розвести вас на гроші?

— Не знаю, — пригнічено мовила Кіра й важко зітхнула. Вона не могла повірити, що все це відбувається насправді.

— А знаєте, в моїх інтересах розібратися в цій ситуації, адже це моя репутація. Та й хто знає скількох ще цей покидьок може розвести. Можете дати мені ваш номер. Якось зідзвонимося й ви мені все детально розкажете, — він подав їй телефон для запису номера і Кіра швидко набрала його на екрані.

— До побачення, — мовила на прощання й вийшла, так і не глянувши на хлопця.

Кіра йшла до офісу й плакала. Вона не могла повірити, що повелася на всю ту брехню, що їй писав невідомий. Їй було боляче і від цього хотілося кричати. Кричати щосили, адже її зрадили. Так, саме зрадою вона вважала цей обман.

Вона повернулася до офісу й відразу зловила на собі зацікавлений погляд Олени. Та підійшла до неї й схопивши під руку повела до кімнати для персоналу.

— Ну що сказали в поліції?

— Нічого, я туди не ходила, — спокійно пояснила Кіра. Підійшла до дзеркала й вирішила вмитися, щоб приховати сліди сліз.

— Як? А де ти була? Він що з’явився?

— З’явився, — вичавила Кіра.  — Його й не було. Це якийсь шахрай мені писав.

— Так, розкажи мені все по черзі.

— Та немає чого розказувати. Я поїхала на студію, де працює Ярослав. І він був там, але не зовсім він. Той, що справжній ніколи мене не знав, мені хтось від його імені писав.

— А я то думаю, чого я знайшла його сторінку в мережі й інфа вся є, і фото. Мало на афериста схожий. То треба було якраз в поліцію поїхати й розповісти все, що знаєш.

— Я не хочу, — не стрималася й знову заплакала Кіра. — Я йому повірила, розумієш?

— Ой, горе ти моє, — Олена підійшла й обійняла подругу, намагаючись втішити. — Давай після роботи нап’ємося. Домовилися?

—   Добре,  а зараз давай працювати, бо від Степана влетить.

Дівчата повернулися до роботи. Залишок робочого дня видався насиченим. Кіра була зайнята клієнтами й на  деякий час забула про своє нещастя.

Увечері дівчата пішли до кафе. Потрібно було спокійно поговорити, та й випити не завадило.

Кіра замовила собі алкогольний мохіто й дістала телефон. Олена ще обирала коктейль, тому уважно читала меню напоїв.

— Знаєш, я не знаю що мені більше засмучує: що мене кинули на гроші, чи що Ярослав виявився липовим, — зізналася Кіра чим і привернула увагу подруги.

— Мені теж саме, — мовила Олена до офіціанта й віддала йому меню. Сама підсунулася ближче й уважно подивилася на подругу. — Кіро, ти закохалася?

— Не знаю. Та й тепер це неважливо. Немає в кого закохуватися, — зітхнула й навіть всміхнулася.  — Там за екраном сидів якийсь Вася-Петя, який без жодних емоцій писав мені всі ті повідомлення. А я дурепа, чекала кожного й хвилювалася за незнайому мені людину.