Проза. Сторіччя

Сторіччя

На вулицях міста була війна. Кругом стояли війська, повсюди біженці. Лиця людей були зморені холодом, голодом, боротьбою за виживання. Одні з них плекали надії на щасливе майбутнє, інші флегматично віддавалися крилам буденності. Шукати порятунку? У кого? Не будьмо сентиментальними.

У кузові полуторки, поміж інших людей, сиділа Олександра. Куди слідує – і сама не розуміла. Їй щойно шістнадцять, а уже стільки побачили її очі, скільки болю відчуло її серце. В юних очах була мудрість і водночас невимовна ніжність. Мовчала. Дивилась на небо. Цікаво, що ж там за обрієм? Де ж ті журавлі, що так часто їх бачила в дитинстві, а зараз їй би так хотілось полинути туди, із ними, кружляти під самим небом, не бачити страждань… У її уяві повставали чудернацькі небесні краї. Колись мама говорила про чудесну небесну країну. Є вона, є. Тільки якби ж туди зараз…

Вмить кузов відкрився, солдат наказав вилізти, шикуватись.

- Де ми?, – спитала Саша у знайомої.

- Та це, люба, Янівка, – відповіла та.

- Ще не була тут.

- Нічого, нічого, звикнеш. І головне, не базікай зайвого…

Вишикувались у шеренгу. Зараз перекличка. Усі є. Що ж, починаймо нове життя. У Янівці спокійно. Німці не часто тут з’являлись за останній час. А все ж жити потрібно.

Оксана бачила злиденність, недуги, занепад. Усе пережито, багато зболено. Але серце рвалось до життя. Не раз вона бачила у своїх мріях щасливу сім’ю, усміхнену донечку. Так і жила надіями, інколи, щасливими спогадами. Їй так самотньо. З нею завжди були слова мами: «Молись, доню». Було нелегко. Час заліковував рани. Та смерть близьких, нові втрати відкривали новий невимовний біль. Це житиме з нею завжди. Дівчина терпіла. Згодом звикла до нового помешкання. Жили біженці разом. Часи були нелегкі. Існували, як могли.

Олександра багато з ким уже познайомилась. Знала місцевих жителів. Її любили сусіди, обожнювали діти. Їм подобалась юна посмішка, щирі очі дівчини. Не раз, буває, ввечері граються дітлахи, граються, а помучаться, так пригорнуться до неї і сидять собі, мовчать, а хто вже й спить.

Летіли дні. А Олександра все дивилась у небо, мов чекаючи якогось рятунку, виглядала щось. Часом й замріється, так і не докликатись.

У життя свої правила. Доля вносить свої корективи, нюанси. Різні аспекти можуть, як сколихнути нас, так і змінити усе наше мислення.

Не зважаючи на недугу в тілі, на втому, вона усміхалась, мріяла, думала. Скоріше б усе закінчилось, забулось, зажило. Життя попереду. Реальність така несправедлива. Та шлях людини не може бути без помилок, без падінь. Потрібно пережити, пройти його достойно. Господь чує її молитви, прохання… Вірила.

Літо минало. За вікном виднілась злегка пожовкла вулиця. Скоро похолодання, зміни… Які ж нестерпні ці зміни. Яке розчарування і смуток вони приносять для юної душі.

 Усе як є. Не зміниш. І тому раділа… Раділа, бо живе. А інколи здавалось, що небо теж їй усміхається, з нею радіє, плаче з нею…

У Янівці часто з’являлися військові, було чути гуркіт машин, стукіт коней, крики. Багато втрачено, так мало здобуто, так мало…

Саша в снах бачила маму, тата, рідну оселю. Ось скінчиться все, повернеться у Броди. Скоріше б, скоріше…

*      *      *

Пізня осінь… У селі було тихо. Уже багатьох немає поблизу. Багато втікали, розчаровувались, знемагали. Та не втекти від долі.

 Цілу ніч Олександра не зімкнула очей. Звідкись доносився плач дитини. Це, мабуть, дитина Гордієнків. Можливо, щось сталось. Ніч була довгою. На ранок плач не стихав. Оксана не зволікала. Зодяглась. Іти недовго, живуть поряд.

Дівчина підійшла до воріт, відчинила хвіртку… Крики стихали, з’являлися, знов припинялися. Дівчина постукала у двері. Не відчиняють.

Забігла в хатину. Серце стиснулось: мале дитя лежало у ліжечку і ледь рухало рученятами, а на лиці була подушка. Хотіли задушити, щоб не плакало.

- Що ви робите! – Саша вмить відштовхнула бабу, вихопила з рук подушку, – І не соромно?!

    Дівчина взяла обережно дитину на руки. Усе тіло немовляти було обгоріле. Мале кричало, махало ручками.

- Живе, живе! – пригортаючи, мовила Олександра.

Зняла із себе фартух, обережно обгорнула мале. Як дивилися на неї ці маленькі оченятка. Як тягнулися ручки. Вона врятує його. Неодмінно.

Вибігла з хати. Неподалік стояла машина лікарської допомоги. Оглянули дівчинку. Нічого не порадили. Правда дали трішки мазі, щоб помазати рани немовляті, не так кричати буде.

Тепер це немовля для Саші було як рідне.

З часом на місці ран з’являлись струпи. Олександра усе колисала, співала, тільки щоб не плакало. Ще трішки і ця маленька квіточка могла б ніколи не побачити сонця, ще трішки… Бог не залишить її. Усе буде добре. Хай росте, а рани заживають.

 - Як же ж назвати тебе? – Саша нахилилася над дитиною, – Будеш у мене Христинкою.

Немовля засинало. Сон нарешті оволодів ним. Нехай спить, підкріпляється.

*      *      *

Невдовзі війна закінчилася.