Проза. Материнська усмішка

Материнська усмішка

Місяць співав тиху колискову. А його ніжні промені, немовби нитками вишивали дивний візерунок на небеснім обрії. Тихо підспівували зорі, стараючись вловити нехитру мелодію української пісні, проте таку ніжну та мелодійну. Візерунок майже сплетений. Та настане день – і все знову зникне, розтане у ніжних сутінках ранку. Та, здається, ця краса вічна, нетліюча. Подекуди чулись голоси мадярів, яничарів, які залишились ночувати під божественною гармонією зір та плетених вишиванок. Вони зовсім не заважали нічній тиші, надаючи їй ще більшої таємничості. Таємничості, яку має жінка, щирості, яку має жінка, та певної незворотної звабливості. Голоси плавно переливались арфою.

Місяць тим часом черпав цілющу воду із колодязя, торкав струн, і починалося велике дійство – дійство української ночі.

Десь після опівночі, якщо дивитись на небо, можна побачити віз, який, мабуть, змайстрований небесними майстрами. Він довго кружляє по небу, а потім, розсіюючись, з'являється де-не-де, везучи уже чи то чумаків, чи то селян, котрі заблукали вночі, а то буває, що і панночку. Везе і дяка, який допізна правив у церкві. Усе засипало… В домівках гасились свічки. Земля поринала у сон незвіданих думок та мрій.

*      *      *

Лише в одній оселі було чути легкий дзвін пісні. А місяць, прислухавшись, і собі затих. Став слухати, як і його слухали.

Спить мале дитя у колисочці, яка змайстрована батьком, спить. Йому сняться ніжні сни, сни теплого дитинства. Мати тихо співає, колише колиску та молиться.

У маленьке віконце заглядає місяць, обнімає променями, ніжить, а мати й очей не зімкне. «Спи, коханий, спи.»

Дитятко вовтузиться і знову поринає у далекий світ снів. А пісня тихо собі ллється, і чують її усі: і зорі, і місяць, і мадяри з яничарами, і, здається, якщо б їхав по небу віз, то теж завмер би у незвичайній чарівності.

«Рости, сину, здоровим, з Божою ласкою. Хай Господь посилає усі благословіння та щастя. Молитимусь.»

Материнські уста лагідно цілують немовля, а воно усе тягнеться тими рученятами, так і хоче обійняти неньку, пригорнутись.

«Спи, спи, синку.»

Оченята заплющуються. А колискова ллється та ллється. І немає краю тій вольності, щирості та відданості.

*      *      *

Сонце піднялось над землею. З хатини вибіг малий, тягнеться до мами. Як він любить її обійми, поцілунки і неповторну материнську усмішку. Та й собі усміхається, радіє.

Виплеканий отцівською ніжністю, ласкою та піснею, вимолений у Бога, йому ніколи не покинути дім. Не розлучитись.

Мамині руки гладять його кучеряве волоссячко, торкаються його личка. Хіба ж є щось дорожче та прекрасніше!

«Хай Господь оберігає.»

А дитя росте, росте у силі та Божій ласці. Батьки моляться та голублять свого синочка.

Скоро виросте, навчатиметься, помагатиме…

Вернеться батько з роботи, то малий йому і по господарці допоможе.

«Ох і тямущий же у нас син, жінко»

Так минають дні.

Син росте… Росте з любов'ю, яку дали батьки, із материнською усмішкою та батьківською розсудливістю.

Пропливає тим часом човен у морі. Пливе, пливе…

*      *      *

Розцвіли уже квіти, доспіли вишні. Біга малий по росі, а сонце вже зрання припікає, грає з хлоп'ям жартівливими променями.

Скоро полудень. Сидить син на руках у матері, обнімає, горнеться.

Летітимуть невдовзі журавлі у вирій, прощаючись жалібним курликанням.

- Мамо, а куди це вони?

- У інший край, сину.

- Невже не повернуться?

- Звісно прилетять. Не розлучаться з домівкою.

- І я не хочу розлучатись. Не покину вас.

- Завжди пам'ятай край свій.

*      *      *

Блаженний ранок. Стара яблуня тихо похилилась. Напевно, іще спить. Спілі яблука так і звисають додолу, усе хочуть впасти на землю. Блаженний ранок. Десь почувся спів солов’я.

Припече сонце, побіжать усі під яблуню. Хіба ж не бальзам для душі? Це був своєрідний рай. Невеличкому саду не було меж.

Черешні та вишні голубили лице своїми плодами, ніби шепотіли. Малий щось і собі говорить до них, відповідає. Гілки далі нахиляються, розказують якісь таємниці.

Подує вітер, почне колихати дерева на своїх невидимих веслах. Біжить хлоп'я по саду, купається у променях сонця. Підбіжить до яблуні, а та йому до личка-яблука. Вхопить одне і дальше подорожує по батьківському саду. Уявляє, що він лицар, і є у нього вірний кінь. Так і шмага палкою, як шаблею, нескошену траву. Щось прицмокує та жує яблуко.

Безтурботні дитячі роки. Чи вічні вони?! Чи вічний цей блаженний рай?!

Мати щось порає надворі. Батько і собі щось коло майстерні. Пробігає день, скоро обідати. Кличуть малого, а він і не чує. Раніше, то зразу біжить з розпростертими руками, сміється.