Поезія. Приречений убити

Приречений убити

Я – чекіст, але я і людина.

Микола Хвильовий «Я (Романтика)»

Дорога ця, як килим долі,

І над тобою полотно.

Як ворон чорний над тобою

Крилатий птах і сіре дно.

Страх…Жагучий страх, і більш нічого,

«Невже не сон, невже не сплю?!» -

Усе лунало, говорило в ньому,

Та все ж це було наяву.

Іде убити рідну матір?

Свій ідеал століть?

Іде…Іде… Нема розради.

Це сон?.. Не сон – це наяву.

Серед чорниць іде спереду,

Схрестивши руки, тихо йде,

Ніхто нічого не говорить,

І люд потомленний пливе…

Черниці тихо йшли. Мовчали.

Не рухались уста,

Немов завмерли, знемагали,

І не текла сльоза.

Він теж мовчав…

Не в силі говорити,

І кат, і сторож позаду йде,

Ідуть на смерть,

А він приречений убити?..

А люд все хвилею пливе.

Він приречений убити?..

Убити власний ідеал?!

«Невже зроблю? Невже насмілюсь?»

Від жаху аж тремтить весь стан.

Іде… Прийшли.

Він хоче закричати…

Спасти її не може вже…

Та він приречений на кару -

Це не мине, це не мине…

Схрестила рідні чорні руки,

Від сина смерті жде.

Невже уб’є, життя полише,

Невже він зважиться на це?!

Він підійшов.

Мати стояла непорушно.

Лиш небо бачило цей гріх.

Що руку підіймає син,

Не буде мати він спокій.

І голову сиву, як завжди,

На груди свої він схилив,

І ніжно приголубив -

Та враз почувся постріл важкий…

Убито матір…

«Це ж обов’язок мій громадянський …»

Отямився - і до мами підбіг,

Взяв у руки голову сиву…

Його ідеал навічно тут зліг.

Кров по щоці мами стікала,

Немає матері, убита вона,

Виконав він отой громадянський

Обов’язок – вирок усього життя…