Шевченку
Із серця лились проза і вірші,
Що сповнені глибокою печаллю,
Що сповнені слізьми в душі,
Робили наскрізь ці глибокі рани.
Жаль…Так і не побачив він таланту свого силу,
Яка неслася з уст в уста.
Жаль, що вмер і зліг в могилу,
У яму, там, де темно, сумно й страх.
Ти дав мету іти вперед,
Щоб у душі палав вогонь…
Безперестанно серце моє плаче,
Щемить і рветься в вирій знов.
Прірва…
Глибока яма великого життя,
Слова й рядки, що так неслися,
З глибин сердець, з любові дна,
У прах закутані – збулися!
Високі грати рабства
Височіли на шляху,
Тортури, незбагнені муки –
І вилиті всі сльози на листку.
Я уявляю погляд твій журливий і печальний
Та гордий дух митця,
Немов тріпоче… та свіча згасає,
Гасне дух,
Пливе життя…
Ти є творець….
Талант і сила, які для нас незамінимі,
Слова, рядки – усе пророче і живе.
Квітуче у душі й таке просте.
Вдивись!
Вчитайсь – і ти побачиш…
Поринь в глибінь отих думок,
В глибінь страждання, серця плачу,
Стогнання рік і звук безоднь.
Він йшов крізь терна,
Хоч це болючий і кривавий шлях,
Скріпивши зуби, чув розлуку,
Далекий холод, сум і жаль.
Роздумую, зі слізьми читаю:
«Патріот, митець, поет…»
В скорботі сповнений страждає.
Душевний рев! Душі неспокій?!
Усе я бачу у твоїх віршах,
Я лину, щиро намагаюсь
Відчути все у цих рядках.
Шевченко! Я кричу,
До тебе голос лине
В туманах, сутінках життя,
А твій талант не згине,
Буде жити!
І невмирущі ці слова!
Так тихо,
За Дніпром спокійно.
І літній вечір навкруги,
Спокійні хвилі глибокого тужіння,
Немов шепочуть щось тобі.
Обірвалась струна і задзвеніла,
Й голос мовби до землі припав,
Завмерла нота, заскрипіла,
Лиш десь акорд ще зазвучав.
Шевченко – живий! Живе й буде жити у багатьох черцях нового покоління, підкоряючи їх, привертаючи їхню увагу. Його творчість – це щось незрівнянне.
…Це сама лише вічність.