Лист Святому Миколаю

Зимовий ранок дихав прохолодою, малював чудернацькі візерунки на вікнах Дитячого будинку N 4. В центральному залі зібралися всі мешканці будинку від 6 до 17 років. Кожен вмостився так, як йому було зручно, дехто на килимку на підлозі, підігнувши ноги під себе, інші за письмовими столами, по 3-4 дітлахів за столом. Всі гуртувалися купками, аби вистачило місця.

Сьогодні особливий день, вони будуть писати лист до Святого Миколая. Ну звісно, що старші не вірять в його існування, та і молодші також…адже тут, в притулку, не буває чудес. І, якби Святий Миколай був, та зміг виконати мрію кожного з них, то не складно догадатися, про що б вони просили… Але того просити не можна було. Світлана Іванівна, директор притулку, щороку нагадувала, що просити маму і тата у Миколая не можна. В листі треба просити те, що можна купити за гроші. От і цього року вона вкотре нагадувала, найбільше для малих, які вперше писатимуть листа, що саме потрібно просити…

- От тобі, Василю, не завадило б зимове взуття, обов’язково вказуй потрібний розмір.

Василь сидів біля вікна, підперши щоку рукою. Він старався писати  розбірливо, але почерк ой як підводив, тому, було прийнято рішення писати друкованими літерами. Так, взуття…Василь оглянув босу ногу, із шкарпетки зрадницьки визирав великий палець.

- А який у мене розмір?

- Пиши 41 – буде на виріст – викрикнув хлопчина позаду – поки буде нога рости – я позичу.

Діти сміялися. Василь опустив голову. Зимових черевиків він не хотів. Та й скільки тої зими?! Можна і тут перечекати, куди йому ходити треба? Минулого року зима була теплою. Тільки двічі сніг випадав. Якщо одіти 2 пари шкарпеток, то можна і в кросівках погуляти. Коли вже просити чогось, то те, чого дійсно дуже хочеться. Теплі шкарпетки не завадили б…написав 2 пари, хоча можна і більше попросити, але як тоді не вистачить усім? Все одно ж відберуть потім… Шкарпетки шкарпетками, але найбільше хотілося ковбаси. Тої копченої, яка так смачно пахне, що аж слиною захлинаєшся. І багато…повну тацю…а коло неї шинку, величезний шмат…і сиру копченого, жовтого і того кольорового, можна і небагато, аби лиш попробувати. Василь почухав голову ручкою, оглянув зал. Однієї таці не вистачить на всіх…ох, якби кожному та по такій таці з ковбасами і м’ясом, аби не відібрали в нього. Ну то хай просять собі, всі ж пишуть листа. От понапрошують собі зимових чобіт, а ти Василю потім ділися ковбасою. А ще ананас, той із зеленою гичкою, бо ще не їв ніколи…та як подумати, то він багато чого ще не їв…але то ще все попереду, думав Василь, мені ще тільки 12 років, от вийду звідси через 6 років, піду на роботу, на завод, ох коли б уже та зарплата, куплю собі і ананас, і ковбасу, і морозиво на паличці…

Даринка писала листа вперше. Їй лише 6, писати навчилася недавно. Виросла тут майже від народження, її підкинули в місячному віці під ворота притулку. Ще з літа мріяла про цей лист, вже знала напам’ять ті 2 речення, що буде писати, а тут на тобі! Не можна! І як воно так? Ану ж бо напишу все одно, звідки Світлана Іванівна знатиме, про що вона писала? Акуратно виводила «Любий Миколаю, дякую за здоров’я і все що маю, подаруй мені тата і маму, або, може тільки тата чи лише маму, бо на всіх не вистачає батьків. Я буду дуже чемна». Даринка задоволено перевіряла написане, бо ж треба без помилок, щоб не подумав, що була не чемною і не вчилася, то ж тільки чемним батьків дарують.

Збоку сиділа Інна, старша дівчинка, 14-ти років, теж очима перевіряла Даринчин лист.

- Батьків не можна – тихо промовила Даринці на вухо.

- То й що? Ніхто ж не дізнається. А ти Іванівні не кажи! – зі сльозами на очах попросила Даринка.

- А я скажу! – зрадницьки озвався сусід Ваня. – Як всім - то всім не можна! Та й хто тебе візьме? Ти вночі мочиш матрац, таких не забирають додому. Обпісянка!

Інна смикнула Ваню за вухо.

- Я тобі зараз! Диви який! Дивися краще у свого листа, а не по чужим заглядай! Бо принесуть під подушку бука!

Обійняла Даринку. Та вже витирала очі кулачками та перекреслювала написане. «Зроби так, аби я не обпісювалась вночі і всі мене любили» - дописала.

- Попроси ляльку – радила Інна – Хочеш таку, що очі сама заплющує, чи співає?

Даринка не хотіла. Що з тої ляльки, он скільки їх в ігровій кімнаті…і всі без руки чи ноги. От принесуть їй ляльку, і що? Все одно хлопці заберуть і поламають.

Дівчинка з сумом дивилася у вікно. Більше писати листа не хотілося.

Інна просила білизну. Їй вже 14, ростуть груди, а ліфчика нема, вже соромно перед хлопцями, здається, що тільки туди і дивляться. От був би ліфчик, хоча б один, не приходилось би носити по 2 футболки, щоб не просвічувалось… Хотілося фарби і папір, бо малювати любила понад усе, можна і олівці, і за те буде вдячна. А ще, в майбутньому, доброго чоловіка і свій будинок. От вийде заміж рано…коли вже можна буде розписатися, і заберуть собі Даринку, дарма, що пісяється. Вже давно зрозуміла, що звідси нікого не забирають, хіба що маленьких, до року, які ще не вміють говорити. І чого воно так?!

Андрійко писати листа не хотів. Він потрапив сюди минулого літа, коли його батьків позбавили батьківських прав. Інших родичів він не мав. Просити в Миколая назад маму чи тата не хотів, краще вже тут, з дітьми, тут і їсти дають і тепло. Він не розумів, чого більшість дітей так мріють якнайшвидше поїхати звідси. Для нього мати батьків – то бути битим щодня, засинати голодним, красти в сусідів яйця, щоб пообідати, відносити порожні пляшки в магазин.