Глава 14

 Кеті.

  Теперішній час.
  Естес-Парк.

  День був чудовим. Ми прекрасно провели разом час з Лізі та Майком. Хоча я дуже хвилювалась, як поводитись тепер з Майком, знаючи про його почуття до мене, все вийшло просто і невимушено. Нам було добре. Ми веселились, розмотували гірлянди і заплутувались в них самі,… пили какао та навіть встигли прикрасити вітальню. Зараз вона теплими, жовтими вогниками милує око. Тьмяне світло гірлянд та плигаючі вогники в каміні оточували мене затишком і гарним настроєм.
   У двері постукали. Рейчел забрала Лізі пів години тому, тож це не вони. Майк?
   Я підійшла до дверей, та відчинивши їх, посміхнулась мимоволі. Це був Майк. Він, як завжди посміхався своєю бездоганною, щирою та доброю посмішкою. Мені реально подобався цей чоловік, він приємний та дуже… дуже-е-е привабливий, але я не могла дати зелене світло – у мене є Майк. І я чекаю на нього. Чекаю на лист та його появу.
   — Привіт, Кеті.
   — Привіт, Майку.
   — Я тобі вже напевно набрид, але… я хотів запитати.
   — Що? — Я не знала, що мені очікувати від його запитання, тому захвилювалась.
   — Ти б не хотіла прогулятись? Можливо я б щось згадав… — Він знизав плечима та з надією посміхнувся мені.
   Хіба я могла відмовити людині, яка не може згадати власного минулого? Ні. Звичайно, я не могла відмовити йому у такому простому проханні.
   — Так, звичайно. Чому б і ні?! Я якраз збиралась прогулятись біля лісу… знаю одну доріжку. Буду рада, якщо ми підемо разом. — В моїх грудях розлилось тепло від того, як в нього засяяли очі. Моє серце гучно закалатало об ребра, а жар вдарив у обличчя. Що зі мною? Чому я ніяковію біля нього? Що витворяє моє тіло? — Стривай,… я лише одягну пальто та чобітки і буду готова.
   — Я зачекаю за дверима.
   — Добре, я швидко.
   Знявши з гачка своє пальто та одягнувши його, я також одягнула шапку, і подивившись на себе у невеличке дзеркальце, поправила блис на губах. Що це я роблю? Я для нього намагаюсь виглядати привабливо? Ой! Ні, ні і ще раз ні. Як я так можу? Я не така.
   Важко видихнувши, я взулась, і відчинивши двері, перечепилась через поріг та впала прямісінько в обійми Майка. Я подивилась догори, і він знову неймовірно мило посміхнувся мені, і я відповіла. В його міцних руках я відчула силу і водночас ніжність. На мить я забулась про те, що не маю права ось так насолоджуватися обіймами цього чоловіка. Це все неправильно. Я відсторонилась, і прокашлявшись, зробила крок уперед.
   — Куди ми прямуємо? — Поцікавився Майк, наче щойно нічого не відбувалось. Він знову проявляв ту тактовність та обережність, яка мені в ньому так подобалась. Майк не загострював увагу на тому, що змушувало мене червоніти. За це – я йому дуже вдячна.
   — Є одне місце… — Я широко посміхнулась. — Я часто там гуляла з батьками та сестрою. Ми там на санчатах катались.
   — Кеті?
   — Що?
   — А у тебе санчата є?
   — Так, а що?
   — Я давно не катався… А ти? — Його брова вигнулась.
   — Ти впевнений? — Засміялась я.
   — Чомусь – так. Я реально знаю, що давно не катався. То що? Покатаємося? — Він так щиро питав про це, наче дитина, яка захопилась ідеєю.
   — Чому б і ні. Можна. — Я поспішила у бік гаража.
   — Ти куди?
   — За санчатами. Вони у гаражі. — Я зробила крок, але Майк перехопив ініціативу у свої чоловічі руки.
   — Стривай! Я сам. Дай ключі. — Я посміхнувшись з радістю, поступилась. Приємно відчувати чоловіче плече. Приємно… дуже.
   Віддавши Майку ключі, я чекала коли він дістане санчата. Через кілька хвилин, він був біля мене з задоволеною фізіономією, як в кота, який щойно ласував сметаною. Це було мило. Він викликав в мене так багато гарних емоцій та почуттів, що я все більше боялась того, що починаю відчувати.
   Ми йшли туди, куди я вказувала, доки не дійшли до невеличкого спуску. Довкола були високі дерева та ялини, які наче утворювали нішу. Сніг повільно падав, а ми наче діти чекали на перший спуск з вітерцем.
   — Я давно цього не робила. — Засміялась я, сідаючи на санчата. Майк вже сидів на них… і я вмостившись, притулилась своєю спиною об його груди.
   — Готова?
   — Не знаю. — Мій сміх змішався з його веселим сміхом, і в ту ж саму мить ми невгамовно волаючи, почали їхати зі спуску. Я кричала, кричала та пищала, наче мені п’ять років і це було неймовірно. Ці відчуття – це щось казкове. Я наче опинилась в дитинстві завдяки Майку. — А-а-а! А-а-а! А-а-а! Майку!
   — Що?
   — Це так круто!
   — Підтримую! Це крутяк! — Волав Майк позаду мене.
   Коли ми зупинились, я сміялась… невгамовно сміялась і не могла навіть піднятись зі санчат. Майк тримав мене міцно і теж реготав. Емоції зашкалювали, як і сам процес їзди на санчатах. Коли я розвернулась до Майка обличчям, наші губи зустрілись. Ой! Він ніжно натиснув на мої губи і я не змогла не відповісти. Ніжний, ледь вагомий і дуже-дуже чуттєвий доторк його губ викликав в мені гаму почуттів. Майк тихо зітхнув зі мною в унісон – і я прокинулась від сну… в якому б хотіла перебувати, але не дозволила сама собі. Я злякалась.
   — Майку… я… ти… Ми не можемо. Це не правильно. — Я швидко піднялась з санчат і поспішила піти.
   — Кеті… зачекай! Прошу. — Я зупинилась і обернулась. — Я не буду вибачатись за цілунок. Бо якщо я це зроблю, - я зраджу своїм почуттям, а я цього не хочу.
   — Майку… ти ж знаєш… Я не можу тобі відповісти тим самим.
   — Ти щойно це зробила Кеті. Ти відкрила переді мною свої почуття, але чомусь боїшся це зробити перед собою. Це все через Майка… я розумію. Але ти йому нічого не обіцяла, тай як я розумію… і він тобі.
   Він зробив мені боляче цими словами, але я розуміла, що це правда. Це правда. Ось чому так болить. Ми з Майком дійсно нічого одне одному не обіцяли, але я вірила, що це саме той чоловік, який мені потрібен. Я покохала чисте серце Майка через листи. Його слова – були цілющими та неймовірними. А ось Майк… інший Майк… і він теж цілющий та неймовірний з усіма своїми словами та діями.
   — Вибач… це… Я не хотіла тебе образити, але… знову це зробила. Я не можу бути з тобою Майку. Я не така дівчина, яка спочатку одного запрошує до себе, а потім… цілуюсь з іншим.
   — Кеті… тобі немає чого почуватись винною.
   — Для мене є. — В моїх очах з’явились сльози. Я розривалась на частинки… Вірніше на дві. Ці частини – Майк і Майк.
   — Не плач Кеті… прошу. Не треба. — Майк зняв рукавиці, і торкнувшись рукою мого обличчя, стер сльозу. — Давай… посидимо біля каміна… у мене є одна ідея.
   — Майку… я не можу.
   — Кеті, я обіцяю не цілувати тебе… — Він посміхнувся і додав. — Сьогодні.
   Я штовхнула його ліктем у бік.
   — Майку… я не хочу тобі давати надію… Зрозумій мене.
   — Це просто вечір разом. Я обіцяю… ми просто побудемо разом… поговоримо, вип’ємо твого фірмового какао. — Ці слова викликали в мені приємні, лоскотні вібрації, десь де б’ється серце.
   — Добре. Добре… але тримай себе у руках. — Я втупилась в нього поглядом, наче попереджала.
   — Обіцяю.
  
   Через двадцять хвилин ми сиділи біля каміна з «фірмовим» какао, як сказав Майк. Ми сиділи мовчки, лише іноді давав про себе знати вітер за вікном, який роздмухував сніжинки і потріскування дров у каміні. Тьмяне світло від гірлянд та вогню робили вечір романтично-казковим. В моєму житті не було такого… Такого… романтичного вечора з чоловіком.
   — Може щось трохи дорослішого? — Господи! Що за запитання? Ой! Він же не те подумає. — Я про вино?
   — А-а-а… — Майк посміхнувся загадково… лукаво… Я почервоніла. — Можна.
   — Я зараз.
   — Кеті?
   — Що?
   — Ти любиш вірші?
   — Обожнюю! А ти пам’єтаєш якісь? — Я була шокована самим запитанням, і тим, що він знає вірші.
   — Ні. Але я дещо занотував в блокноті. Мені Лізі дала телефон і я…
   — А-а-а то це все Лізі?! — Я похитала головою.
   — Не сердься на неї.
   — Нізащо. Вона моє Янголя. — Посміхнувшись, я поспішила до кухні. З відти і крикнула: — Почитаєш мені?
   — Буду радий. — Почувши слова Майка, я посміхнулась. Здається я не припиняю це робити від тоді, як він тут.
   — І я.
   Повернувшись з келихами та пляшечкою червоного вина, я всілась у крісло навпроти Майка. Він відкоркував пляшку, і розливши нам вина, підняв келих.
   — За дивовижний день. Дякую тобі за ці чари.
   — Навзаєм, Майку. Дякую за неймовірні емоції.
   Ми зіштовхнулись келихами у повітрі, і посміхнувшись, зустрілись очима. Ці неймовірні очі сканували мене і я вся наче плавилась, як свічка.
   — Можна дещо запитати?
   — Запитуй.
   — Чим тебе захопив перший лист Майка?
   Моє серце шалено загомоніло об ребра, і я згадуючи лист Майка, промовила:
   — Це була віра – віра у мрії, кохання та життя загалом. В те Різдво – Майк повернув мені мене, якби це дивно не звучало.
   — А чому ти втратила себе?
   — Мій наречений… полишив мене на Різдво. Я… давно була сама і мене це, як я гадала влаштовувало,… але я обманювала саму себе. Я хотіла кохати і щоб мене кохали. І от – лист Майка повернув мені віру у все це. Я відкрилась. Я знову злетіла і здобула сильну, веселу та життєрадісну себе.
   — Тоді… я йому вдячний. Він дійсно неймовірний чоловік, якщо зміг зробити тебе щасливою. — Він важко видихнув. — Шкода, що це не я повернув віру у кохання.
   — Майку… — Мені стало шкода його,… він надзвичайний і я не хотіла кривдити його.
   — Кеті, ти заслужила на щастя та кохання. Ти наче янгол.
   — Майку, ти перебільшуєш. Я просто дівчина…
   — Для мене не проста.
   — Прочитаєш мені вірші? — Я перевела тему.
   — Так, звичайно. — Майк узяв блокнот до рук і додав: — Можливо, ти це все вже чула, але я все-таки спробую здивувати.
   Я посміхнулась, і зручніше всівшись у крісло, сперлась ліктем об поручень та поклала підборіддя на долоню.
    — Я вся в нетерпінні.
    Майк посміхнувся і розпочав:

    — Сонет 116.
   «Не буду я чинити перешкоди
   Єднанню двох сердець. То не любов,
   Що розцвіта залежно від нагоди
   І на віддаленні згасає знов.

    Любов - над бурі зведений маяк,
   Що кораблям шле промені надії,
   Це - зірка провідна, яку моряк
   Благословляє в навісній стихії.

   Любов - не блазень у руках часу,
   Що тне серпом своїм троянди свіжі -
   І щік, і уст незайману красу.
   Той серп любові справжньої не ріже.

   Як це брехня- я віршів не писав,
   І ще ніхто на світі не кохав».
   Вільям Шекспір.
   
   Наші очі зустрілись і я посміхнулась. Кохання… кохання… я бачила в очах Майка кохання. Моє серце відгукувалося на його слова.
   — О, обожнюю сонети Шекспіра. — Я вся тремтіла від чуттєвості цих дивовижних слів.
   — Трішки цитат. — Посміхнувся Майк.
   — Цікаво… що ж ти цікавого знайшов.
   — «Той, хто тобі дійсно потрібен, не повинен відповідати твоїм вимогам. Він з'явиться і зруйнує все, і буде самим собою, таким, який є. І ти будеш любити його таким». Еріх Марія Ремарк.
   — Це правда. — Я знала, він натякає на себе… і ця цитата – дійсно підходить йому… мені… нам.
   Майк зловив мій погляд, який я впевнена виказував захват. Я слухала його голос… слова, які потрапляли в ціль і червоніла, як завжди. Майк посміхнувся і опустив очі у блокнот, щоб продовжити.
   — «Я закинув і телефон, і електронну пошту, закрився від усіх і вперше в житті знайшов втіху віч-на-віч із самим собою. Ось так одкровення».
   — Чиї це слова?
   — Е. Л. Джеймс.
   — Ого! — Я ще дужче зашарілась.
   — Що?
   — Ні, нічого.
   — Ну скажи.
   — Це той автор, який написала «П’ятдесят відтінків сірого*».
   — Що чесно?
   — Ага.
   Ми посміхнулись одне одному. От тільки Майк посміхався лукаво, а я цнотливо та червоніла, наче не знаю, що таке слово секс.
   Майк прокашлявся і прочитав:
   — «Якщо жінка приховує захоплення від свого обранця, вона ризикує не зберегти його за собою. І тоді слабкою втіхою для неї буде усвідомлюватиме, що світ залишився в такому ж невіданні».
   — Джейн Остін.
   — Так. — Майк дивлячись мені у вічі, додав: — Тому я не хочу приховувати свої почуття від тебе. Не хочу шкодувати. Я хочу, щоб ти знала і можливо… я дуже на це сподіваюсь, - колись відповіси мені взаємністю.
   — Майку… ти романтик. Я ціную, що ти чесний зі мною.
   Він закрив блокнот і простягнув мені свою руку. Я секунду… лише секунду завагалась, але не втримавшись, простягнула свою навзаєм. Ми ще довго… дуже довго сиділи, тримаючись за руки, слухали вітер за вікном та потріскування вогню в каміні. Ми пили вино… іноді мовчали… іноді розмовляли ні про що… і це було саме те, що мені так було потрібно. Хоча я і почувалась винною перед своїм Майком, я дозволила собі цю казку. Можливо, мій Майк вважає мене лише другом… я не знаю, але для мене він моє кохання. А Майк, який з’явився на порозі кілька днів тому став тим, хто зізнався мені у кохані. Дилема. Моє серце відгукується до Майка… і Майка. І хтось з них – лише мій друг,… а хтось – кохання мого життя.
————————————
*П'ятдесят відтінків сірого - американський еротичний фільм 2015 року, екранізація однойменного роману Еріки Джеймс.