Глава 12

 Кеті.

  Теперішній час.
  Естес-Парк.

  Зимове сонце лише почало прокидатись, а я вже не сплю як годину. Я все думаю, а чи варто було розповідати зовсім незнайомому чоловікові про своє особисте життя? Я його не знаю, в принципі, як і він не знає хто він, що робить по життю і чи є у нього хтось? Майка не шукають, а якщо і шукають, то дуже повільно. Невже у нього зовсім нікого нема? Невже він сам самісінький? Як же його шкода, якщо це все так. А можливо, просто ніхто не знає, що він кудись їхав? Таке ж теж можливо.
   Застеливши ліжко, я прийняла душ і приготувала млинці з чорницею та клиновим сиропом, а потім добряче одягнувшись, побігла до скриньки, де на мене ТОЧНО чекає лист від Майка. Я знаю – це буде так. Я відчинила двері і очманіла. Майк вже прочистив доріжку від снігу, який насипав уночі, а зараз пересовує санчата Санти ближче до будинку. Якраз там, де я його і хотіла бачити. Клас!
   Майк підняв на мене голову, і посміхнувшись, привітався.
   — Доброго ранку, Кеті.
   — Доброго ранку, Майк. — Я посміхнулась навзаєм, і обхопивши себе руками, затремтіла від морозу. — Я здається не говорила, що ти раб. — Засміявшись, я почимчикувала до нього.
   — Я не почуваюсь рабом. Мені приємно щось робити для тебе і тим паче у мене безсоння. Думки… думки вирують. — Зітхнувши, Майк нарешті посунув куди слід санчата. — Ну як, тут згодиться?
   — Це те місце, де він і має бути! Супер! Дякую, Майку! — Від тоді, як він тут, я часто посміхаюсь. Він такий добрий та милий. Хоча сам знаходиться у пастці власного розуму, він не припиняє посміхатись та вмикати оптимізм. Це неймовірно.
   — А ти куди зібралась з самого ранку? — Звівши брови, поцікавився Майк.
   — Я… ну… я… — Я не втрималась і подивилась на скриньку.
   — Ти чекаєш на лист від нього? Від твого справжнього Майка?
   — Так. — Чесно відповіла я. — Я швидко гляну чи є лист, а потім чекаю на сніданок. На столі вже гарячі млинці та кава.
   — Коли ти це встигаєш?
   — Хочу запитати тебе це ж саме? — Засміялась я.
   — У мене стимул – я їсти хочу. — Він так гарно посміхається, що в мені все перевертається.
   — Тоді – чекаю на сніданок. — Почуваючись незручно, стосовно того, що я йду дивитися чи не прийшов лист від мого Майка, я розчервонілась. Я навіть не розумію, чого я почуваюсь так, як почуваюсь? Чому мені незручно? Чесно – я ще не розібралась. — Я подивлюсь чи не прийшла пошта. — Поспішивши доріжкою, я відчувала, як все моє тіло палає. Гадаю - це все через те, що Майк дивиться на мене… Я це відчувала.
   Моя рука потягнулась до скриньки. Відчинивши її, я важко зітхнула. Лише реклама та газета. Капець! Чому Майк мені не пише? Невже його налякала моя пропозиція? Але ж він сам хотів зустріти зі мною Різдво. Чому ж він мене ігнорує? Біль заколов зсередини. Я так надіялась, що я для нього така ж небайдужа, але він мовчить… не пише. Можливо, щось сталося? Я напишу йому знову… чи не треба? Я не знаю.
   Я повернула голову у бік Майка, який роздивлявся мене. Відчуваючи, як його погляд торкається моїх губ, я вся запалала. Дивно… щойно моє серце пронизував біль від того, що Майк не пише, а зараз я ніяковію під поглядом Майка номер два. Що зі мною коїться? Я поводжусь, як дурне дівчисько. Так не можна. Я чекаю на свого Майка. Він приїде. Він теж відчуває до мене кохання, я впевнена.
   Ідучи назад, я намагалася притлумити усі свої почуття, до будь-якого Майка. Зараз треба зуміти розібратись у собі,… у тому, що мене хвилює? А що мене хвилює? Мене хвилює Майк і Майк.
   — Листа немає? — Спершись на санчата, запитав Майк.
   — Ні. — Похитавши головою, я сумно посміхнулась.
   — Якщо він не ідіот, - напише.
   — Він не ідіот.
   — Тоді нема чого хвилюватись. — Мовив він, підходячи до мене. — Я дуже змерз… і якщо чесно… з’їв би млинців.
   О, цей погляд… неймовірних очей змушував навіть у мороз відчувати жар. Годі! Що я собі навигадувала?! Треба взяти себе в руки.
   — Вибач, я забула про гостинність. Прошу. — Вказавши на двері, я поспішила до них, а за мною і Майк.
   Увійшовши до будинку, ми зняли верхній одяг та взуття і задоволено посміхнулись, відчуваючи тепло оселі. Аромат млинців і досі літав довкола, а запашна, свіжа кава так і манила зробити хоча б ковток.
   Майк сів за стіл, і не припиняючи дивитись на мене, запитав:
   — У тебе немає ще ялинки… коли поставимо?
   Я подивилась на Майка, і облизавши губи, зосередила увагу на словах «коли поставимо»… Це тобто – МИ?
   — Ще не знаю… скоро… Можливо завтра чи післязавтра. — Я знизила плечима і повернулась від Майка, забираючи зі стільниці тарілку з млинцями. Поставивши її на стіл, я промовила: — Пригощайся, Майку.
   — Дякую.
   Всівшись навпроти нього, я дивилася на те, з яким захватом він їсть млинці і просто насолоджувалася цим. Я щаслива від того, що йому до вподоби, як я готую. Це лоскотало моє серце, наче я перебувала на сонечку в літній, теплий день.
   — Майку, як гадаєш, ти святкуєш Різдво?
   — Гадаю, що так. Мені подобається це все… я маю на увазі… гірлянди, аромат какао та печива. — Він посміхнувся і додав: — А ще мені подобається, як ти червонієш коли мороз торкається твоїх щічок… А ще… мені кортить тебе поцілувати. — Ми дивилися одне одному у вічі і навіть не кліпали.
   Я добре розчула його слова, але не могла повірити в те, що чую.
   — А?
   — Я хочу тебе поцілувати. — Я бачила його хвилювання,… бачила, як в нього зарухалося адамове яблуко… і я б відповіла на його слова, якби могла,… але я наче приросла до місця, а в горлі застрягли літери. — Кеті… Я знаю, що ти кохаєш свого справжнього Майка, але… я…
   — Прошу, не треба. — Моє серце гучно калатало у скронях, руки спітніли, а дихання почастішало, наче я марафон бігла. — Я кохаю Майка… свого Майка. Я не хочу тебе ображати… просто зрозумій… я… так не можу.
   — А якщо він не такий, як ти мріяла? Якщо він не такий, який тобі здавався у листах? Що тоді? — Майк встав, і опинившись біля мене, присів навпочіпки. Дивлячись знизу вверх в мої очі, він узяв мою руку в свою. — Якщо він не той, хто тобі потрібен?
   — Майку, припини! Я не хочу це слухати! — Я вирвала свою руку з його, і зістрибнувши зі сільця, промовила, дивлячись у його сповнені рішучості очі. — Він той – я це знаю. А от ти… ти не знаєш мене,… ти навіть себе не знаєш.
   — Проте, я добре знаю, що відчуваю до тебе Кеті.
   — Тобі це здається. — Я позадкувала, наче боялась того, що я можу йому дозволити. А я б могла? Не знаю. Але краще мені тримати дистанцію. — Ти розцінив мою доброту так, наче я дала зелене світло… А ще… ти… розгублений… не розумієш, що говориш.
   — Повір, - я все розумію. Я від тебе просто в захваті. — Майк зробив крок до мене, а я ще один назад. — Ти мене боїшся?
   — Ні. Чому я маю тебе боятись? — Хмикнула я.
   — Я не торкнусь тебе без твоєї згоди. Я не наполягатиму… я просто доведу тобі, що я можу бути тим єдиним, якого ти шукала.
   — Майку… ти дещо забув.
   — Що?
   — Ти не знаєш свого минулого, можливо у тебе є кохана… Можливо взагалі дружина. — Чомусь коли я говорила про це, моє серце відчуло неприємні поколювання.
   — Я знаю, що у мене немає дружини. Я не знаю, як… але впевнений.
   — Майку, ти не пам’ятаєш, як тебе звати,… але ти наполягаєш на тому, що у тебе нікого нема. Це все… якось… дивно. — Я заплющила на мить очі, а коли відкрила їх, Майк йшов до дверей. — Куди ти? — Я перелякалась за нього. Куди він піде? У нього нікого тут немає. Він нікого не знає окрім мене та Лізі.
   — Я йду розплутувати гірлянди.
   — Майку…
   — Все добре Кеті… Все добре. А буде ще краще. — З цими словами, Майк одягнув куртку. Взувшись, він підморгнув мені, і відчинивши двері, вийшов на двір. Двері за ним зачинились, і я залишившись на самоті, не могла повірити в те, що щойно відбувалося. Мені зізнавались у кохані. І це не сон.
   У мене два Майка. Один з листів, а інший ось тут… переді мною і зізнається в тому, що мій Майк ніколи не робив. Моя розгубленість немала меж. Я не могла повірити в те, що щойно чула, але це – реальність. І якщо б я не плуталась в почуттях, я б дала собі дозвіл радіти та насолоджуватися тим, що чула. Якби не одне але, - я закохана в іншого. Я чекаю на іншого. Але той інший чомусь мені не пише.
   Я не знала, як поводитись тепер з Майком. Можливо йому краще пожити в готелі і там все згадувати? Господи! Про що я?! Так не можна. Він і так бідолаха нічого не пам’ятає, а я егоїстка довбана. Мені слід просто поводитись з ним, як з другом і дати йому час на одужання. Коли він все згадає, то зрозуміє, що він помилився… він не закоханий у мене. Напевно. А якщо ні? Якщо він справді мене покохав, що тоді? А якщо у нього дружина та семеро дітей? Ні. Такого реально не може бути. Які семеро дітей?! У мене вже дах їде. Мені треба розслабитись… випити кави та подумати, як поводитись з тим, хто говорить мені про кохання.