Глава 11

Майк.

  Теперішній час.
  Естес-Парк.

  Сидячи біля каміна, який ми щойно розвели разом з Кеті, я дивився в порожній блокнот і намагався згадати будь-що, аби була якась зачіпка про моє минуле життя.
   — Ти довго так сидітимеш? — Я підняв очі догори і зустрівся з поглядом Кеті. Вона тримала в руках два горнятка з какао.
   — Це жах. — Я похитав головою. — Я нічого не можу згадати.
   — Тримай. — Кеті передала мені горнятко і сіла в крісло навпроти.
   — Дякую. — Я надпив какао і відклав блокнот.
   — Майку, ти все згадаєш, не штурмуй свою пам’ять. — Кеті перевела погляд на вогонь, який освітлював своїм теплом кімнату. Тихо потріскуючи, він привертав нашу увагу і налаштовував на розмову.
   — Я намагатимусь відпустити свої думки у вільне плавання, але мозок все одно завжди працює. — Я важко видихнув, а потім посміхнувшись до Кеті, запитав: — Розкажи мені більше про конкурс, в якому ти приймаєш участь.
   Кеті повернулась до мене. Вона сяяла і з широко посміхалась.
   — Я вперше приймаю в такому участь і все для мене теж в новинку, але, я так само, як і Лізі в передчутті. — Кеті поправила волосся за вушко. Це було мило… дуже мило. Я хочу її поцілувати. Дуже хочу. Не пам’ятаючи хто я, та чи є у мене хтось в моєму минулому житті,… я не припиняю думати про те, як хочу поцілувати ту, яка навпроти мене. — Так от… Цей конкурс на найгарнійший будинок. Тобто у нього має бути суперове Різдвяне вбраня. Купа Різдвяних атрибутів, історія та креативність.
   — Ти обрала історію? Що це має бути на твою думку? — Я хотів чути її голос, хотів і надалі милуватись її неймовірно-світлою посмішкою, тому залюбки продовжив свої допити.
   — Гадаю, це повинно бути щось схоже на дім, де живе дитинство. Уяви дитина чекає на Санту, який через димар пролазить, щоб залишити подарунок і поласувати печивом з молоком. Санчата та олені… А ще багато-багато-о-о гірлянд. — Кеті закусила губу і дивилася в мої очі, наче запитувала - «розумієш про, що я?». І я – розумів.
   — Гарна ідея. Я залюбки допоможу, тільки скажи, що робити.
   — Дякую, Майку… — Кеті посумнішала, наче я щось не те бовкнув.
   — Щось не так? Я щось не те сказав?
   — Ні, ну що ти?! Просто… Просто…
   — Кеті ти на когось чекала? Де той, кому належить твоє серце?
   — Не знаю. — Похитавши головою, Кеті важко видихнула. — Я не можу тобі всього розповісти… це особисте, але скажу так – ця людина… зайняла місце в моєму серці, але… я не знаю його почуття… Можливо, я для нього лише друг. — Вона опустила погляд, дивлячись у горнятко з какао.
   — Кеті, повір… якщо він думає про тебе лише, як про друга – він бовдур. — Кеті підняла на мене свої бездоганні, янгольські очі, і почервонівши, знову відвела погляд.
   — Майку?
   — Що?
   — Я назвала тебе його ім’ям… Пробач.
   — Знаєш, а я радий.
   Вона знову подивилась на мене. В її очах було запитання, яке вона і озвучила:
   — Чому?
   — Я хоч на деякий час буду для тебе особливим. Розумію, що я не зможу зайняти його місце, але зараз я тут, а його нема. І я радий цьому. — Моя чесність налякала мене самого, що говорити вже тоді про Кеті, яка кліпала та дивилася на мене з широко відкритими від здивування очима.
   — Майку… я… я…
   — Нічого не говори. Я просто сказав те, що відчуваю.
   — Але ж ти мене зовсім не знаєш…
   — А мені здається - я тебе дуже добре знаю. Хоча якщо чесно, не знаю звідки в мене таке відчуття. — Знизавши плечима, я надпив какао і додав: — Скажи, у тебе таке було?
   — Амнезії – ні. — Засміялась вона. — Але те, що я наче тебе добре знаю – так. Я відчуваю теж саме. Але…
   — Але у тебе є Майк.
   — Так.
   — А де він Кеті? Чому не з тобою?
   — Я не знаю… Я чекаю…
   — Чекаєш? — Я здивувався. — Він, що на війні? Чи можливо він у в’язниці?
   — Ні, ну що ти?! — Засміялась вона і знову забрала вислизнувший локон за вушко. — Він просто не тутешній.
   — Ви давно знаєте одне одного?
   — Рік. Ми познайомились на Різдво.
   Різдво… Я теж з кимось познайомився на Різдво… З ким? З ким я знайомився на Різдво?
   Я кинувся до блокноту і швидко почав писати свої запитання,… шкода, що не спогади.
   — Різдво…
   — Ти щось згадав? — Кеті поставила горнятко на столик, і з блиском надії в очах, знову запитала: — Згадав щось?
   — Це скоріше запитання до себе, ніж спогади,… але краще так ніж ніяк.
   — Запиши, що ти згадав аромат кориці в яєшні та беконі.
   — Кеті, тобі казали що ти дуже-дуже-е-е розумна?
   — Є таке.
   Ми розсміялись.
   — Можна я запитаю?
   — Так, звичайно.
   — А який він той твій Майк? — Ми дивилися одне одному у вічі.
   — Я не знаю…
   — Як це? — Чесно я зараз нічого не розумів. Вона, що закохана в агента 007?
   — Ну розумієш… Ми… Це важко… — Важко видихнувши, Кеті похитала головою.
   — Чесно, нічого не розумію. — І це дійсно було так. — Ви з ним листувались, чи як?
   — Так.
   — Нічого собі.
   — Тебе це дивує?
   — Трохи. Тож ти закохалася через листи? — Я дивився в глиб її очей, щоб побачити почуття.
   — Так. Я знаю,… це дивно… це якось по-дитячому наївно,… але… так вийшло. — Кеті знизала плечима, і подивившись на вогонь, додала: — Знаєш… в наших листах не було зізнань в коханні, але було зрозуміло…
   — Що це кохання.
   — Я б так хотіла,… але я не знаю, що почуває Майк.
   — Якщо ви вже рік листуєтесь,… це ж так?
   — Так.
   — Тоді ти для нього багато значиш.
   — Дякую. — Кеті посміхнувшись, промовила: — Хотіла б я знати про твоє особисте життя, але…
   — Я сам його не пам’ятаю. — Видихнувши, я надпив какао і додав: — Він обов’язково приїде, бо ти особлива Кеті… Дуже особлива.
   — Побачимо… Я чекаю на його лист, але він ще і досі не прийшов.
   — Прийде Кеті… Прийде.
   — Я вірю в це.
   — Віра? О, так – це щось… щось особливе.
   — Твоя пам’ять потроху дає про себе знати. — Кеті підняла горнятко з какао і промовила: — Вип’ємо за те, щоб кожен отримав те, що бажає.
   — За бажання і їх здійснення. — Ми зіштовхнулись горнятками і широко посміхнулись одне одному.
  
   Через пів години я лежав в своєму ліжку і думав про Кеті, яка кохає чоловіка, з яким познайомилась через листи. Я вирішив, що у мене є шанс. По-перше – тут я поруч з нею. Вона бачить мене і знає, як я виглядаю. По-друге – у мене є можливість допомагати їй, і таким чином доводити, що Майк який поруч кращий ніж той… з листів.
   Я хочу цю жінку. Я доб’юсь її. Попри те, що я не знаю хто я – я знаю точно, що такої, як вона я ніколи не зустрічав. Мені потрібно зробити все, щоб вона у мене закохалась. Закохалась до тих пір, доки не приперся її Майк.
   Вже завтра я буду допомагати їй з конкурсом. Мені слід добряче подумати, як зробити так, щоб вона потроху припиняла думати про того чувака з листів. Я тут і я знаю, що я кращий за нього… принаймні мені так здається. Можливо той Майк і класний, можливо вона і відчуває щось до нього, але моя перевага в тому, що я поруч, а він ні. У мене є всі шанси заполонити її думки собою. У мене є всі шанси довести, що я той - хто їй потрібен. І у мене є всі шанси закохати її у себе. А ще – мені потрібно взнати хто я. Нажаль саме це не в моїй владі, а от боротися за серце Кеті – так. Мені потрібно крок за кроком заволодіти її серцем, так само, як і крок за кроком згадувати хто я такий і як мене звати.
   Я побив подушку і знову влігся на неї. За вікном була темна ніч, але завдяки тьмяному ліхтарю я бачив, як повільно йшов сніг. Завтра знову доведеться розгрібати сніг біля будинку. Але і це мені в радість. Особливо, якщо після роботи Кеті знову покличе мене поснідати з нею. Я повинен встигнути… я повинен закохати її в себе. У мене не багато часу. Моя пам’ять може повернутись і Кеті скаже мені бувай. А ще… є неймовірний Майк, на приїзд якого так чекає Кеті. Тож треба починати боротьбу за серце найпрекраснішої жінки на ім’я Кеті.
   Мені потрібно виспатись. Хоча… і подумати треба… і спланувати все… Стоп! А хіба планують життя чи кохання? Ні. Але планують боротьбу за серце тієї, яку кохаєш. Закохатись можна за годину… і я потрапив до цієї категорії. Я щасливчик. Хоч я і потрапив у складну ситуацію,… я втратив пам’ять, але якщо б не це все – я б не зустрів Кеті. Тож я радий, що все сталося саме так. Пам’ять повернеться… я це знаю, так само, як я знаю те, що я бажаю Кеті усім серцем.
   Я буду боротися за тебе Кеті. Буду.
   Позіхнувши та широко посміхнувшись, я планував завтрашній день.