Глава 9

Майк.

  Теперішній час.
  Естес-Парк.

  Можливо, я і не знаю хто я такий, але точно знаю, що її колишній – козел. Така чудова, світла, неймовірної вроди дівчина, така невпевнена в собі. Кожен захоче бути з такою дівчиною, як Кеті. Я б то точно. Але… вона явно дає розуміти, що я їй, як чоловік не подобаюсь. Можливо, у неї хтось є? Господи! Точно у  неї хтось є. Як я про це не подумав? От бовдур. Своєю присутністю я можу зіпсувати її відносини з коханою людиною. Чому я одразу її не запитав про це… чому?
   Лопата зависла в повітрі, жбурляючи сніг у бік. Я замислився над тим, що я тут взагалі роблю? Якщо в Кеті є коханий… або хоча б просто бойфренд… то навіщо їй я? Лізі сказала, що я робітник,… але і цього я не пам’ятаю. Мені потрібно запитати в Кеті, чи є у неї хтось? Чи варто піти мені звідси? У мене так багато запитань, але нажаль, не на всі я можу зараз отримати відповідь. Кеті мене не знає, але я так хочу, щоб вона хотіла це зробити… Я б хотів, щоб вона пізнала мене,… а я її… А ще я хочу хоча б згадати своє ім’я… і звідки я приїхав. Я ж напевно не тутешній, раз мене ніхто не знає. Де моє авто? Трясця! Я розумію, що я вже нічого не розумію. Я навіть не пам’ятаю, як і звідки я дійшов. Тоді було темно… я просто йшов… Де моє авто?
   Голова просто вибухала і мені реально стало погано від тої напруги, з якою я намагався згадати хоч щось. Це нестерпно.
   Я вдихнув… видихнув… Мороз потрапив у легені і я здригнувся. Це мене привело до тями і освіжило голову. Знову узявшись за роботу, я намагався ні про що не думати – бо так я роблю собі лише гірше.
   Розчистивши сніг біля будинку, я поставив лопату біля дверей. Обстукавши ноги об поріг, я постукав у двері. Почувши милий голос Кеті, я узявся за ручку і відкрив двері. Увійшовши до теплого, затишного будинку мої ніздрі наповнились неймовірним солодко-пряним ароматом і ще… беконом… Так, так… саме беконом та яєшнею. Слина заполонила рот, хоч би вона не почала капати. Я насупився. В мою пам’ять увірвалися дивні спогади… наче уривки з паперу… які я писав… Чи може не я? Я пам’ятаю, що хтось… любить яєшню, бекон, а зверху все це полито кленовим сиропом та посипано щіпкою кориці.
   Я зняв куртку, повішав її на гачок та роззувшись, поспішив до кухні, наче хотів підтвердити свої спогади. Мені кортіло побачити чи те, що я згадав – побачу я на тарілці, чи ні?
   — Привіт. Ти якраз вчасно. — Кеті подивилась на мене усміхнена та задоволена, ставлячи на стіл дві тарілки.
   Я знову і знову вдихав аромат кориці та бекону, та не вірив власним спогадам. Звідки я знаю, що готує Кеті? Можливо пам’ять грається зі мною… і я просто зачепився за цей аромат та вигадав свою історію… Не знаю… Нічого не знаю.
   — Ти додала до кленового сиропу кориці?
   — Так… вибач, ти її не полюбляєш? — Кеті дивилася на мене, чекаючи відповіді.
   — Ні… ні все добре. Просто таке враження, що я це їв… Не знаю… не впевнений. — Я знизав плечима і пройшов до столу.
   — Тоді зараз скуштуєш, і можливо, щось пригадаєш. — Кеті вказала на стілець. — Прошу, сідай.
   — Можна помию руки?
   — Звичайно. — Посміхнулась вона.
   Я увімкнув воду, намилив руки, добре помивши їх, витер об рушник. Сідаючи за стіл навпроти Кеті, я посміхнувся їй.
   — Аромат неймовірний.
   — Дякую. Смачного, Майку.
   — Смачного, Кеті.
   Я наколов виделкою бекон та шматочок яєшні, і поклавши все до рота, отримав космічно-гастрономічний кайф. Ця крихта кориці – додала чогось незвичного та до знемоги цікавого буденній страві.
   — Ну, як? Смачно? — Кеті чекала на мою відповідь з розширеними зіницями.
   — Дуже-е-е! Кеті, ти кулінар з великої літери! Звідки в тебе такі ідеї? — Я знову поклав до рота бекон і прицмокнув від задоволення. — Нереально!
   Кеті зашарілась, і мило посміхнувшись, відповіла:
   — Моя мама працювала колись шеф кухарем і багато чого навчила мене. Мені подобалося проводити з нею час на кухні та дізнаватись все нові і нові рецепти, вигадувати нові смаки та змішувати приправи. — Кеті засяяла, згадуючи ті часи. — А от моя сестра Рейчел – не дуже любить готувати, вона пішла за татом.
   — А хто він? Лікар?
   — Так. Кардіолог. Він працює в тій самій лікарні де і Рейчел, але зараз в них з мамою відпустка, і вони поїхали до моєї тітки.
   — А ти…
   — А я обрала свято! — Засміялась вона. — Мені подобається прикрашати будинки, оформлювати та чаклувати над затишком.
   — Твій дім чудовий. — Я зробив ковток запашної кави. — Скажи… чому я тут?
   — А?
   — Що я мав робити? Як допомагати?
   — Ну… ти… — Кеті важко видихнула, і піднявши на мене очі, промовила: — Майку… прошу, пробач, але ти ніякий не робітник. Я тебе не кликала,… я нікого не наймала. Це все моя племінниця вигадала, бо мені дійсно одній не впоратись, але це обман… який мені не сподобався з самого початку. Вибач нас. Вона дитина, але я ж мала одразу все розповісти… Просто… Просто… я не хотіла говорити це при ній. Вона…
   — Кеті, не хвилюйся ти так. Все добре. — Я бачив, як тремтить її рука, яка лежить на столі, і не втримавшись, поклав поверх неї свою. Стиснувши її, я промовив: — Все добре. Лізі хотіла, як найкраще, а ти дуже любиш свою племінницю, тому вийшло, як вийшло. Але це всього лише маленька брехня… я б навіть сказав – жарт.
    — Ти не ображаєшся? — Кеті подивилась на наші руки, і обережно забравши свою, зробила вигляд, що поправляє волосся.
    — Ні, не ображаюсь. — Я посміхнувся, але мені було сумно через те, що у Кеті така реакція на мої доторки. Не знаю, де я взяв сміливість, але вирішив запитати: — У тебе є коханий?
   — Що? — Кеті широко відкрила очі, дивлячись впритул на мене. Наче я запитав її, чи вона бувала на Марсі.
   — У тебе є хтось… ну… бойфренд чи… коханий, може взагалі наречений? — Коли я це запитував, боявся почути позитивну відповідь. Навіть встиг пошкодувати про те, що у мене такий довгий язик.
   — Все… якось складно… Але я не заручена… і у мене нема бойфренда, але… є людина, до якої у мене теплі почуття.
   — А-а-а… ясно. — Голосно ковтнувши, я намагався щось сказати, але не міг. Мені було неприємно чути, що їй хтось подобається,… що у неї до когось почуття. — Кеті?
   — Що?
   — Можливо, мені сьогодні ж краще піти?
   — Ні, ну що ти?! Як так можна?! Ти повинен одужати. Дізнатись хто ти.
   — А якщо це все буде не так швидко… що тоді? Я не можу тут лишатись…
   — Чому це? Я тебе не змушую йти. Тим паче… я навпаки наполягаю на тому, щоб ти залишився поки все не згадаєш. — Кеті стривожено дивилася на мене, але як завжди, її пухкі губи мило посміхалися. Чуйність її друге я.
   — Я… знаю, але…
   — Майку… я не можу наполягати, але я можу запропонувати пожити в мене, а ти вирішуй.
   — Дякую. Я б хотів допомогти тобі, хоча насправді, я не знаю чим.
   — Повір – роботи для тебе багато. — Засміялась вона.
   — Я готовий!
   — От і добре. На нас чекає конкурс – «Найкращий будинок в місті» тож… зайвих рук нам не завадить.
   — Я готовий допомагати!
   Кеті підняла горнятко з кавою, і посміхнувшись, промовила:
   — Тоді за перемогу!
   — За перемогу!
   Зустрівшись в повітрі горнятками, ми посміхнулись.
   — Я сьогодні навідаюсь до відділку. Хочу запитати, чи бува ніхто тебе не розшукує. Ти поїдеш зі мною?
   — Звичайно.
   — Нам треба сказати, де знайти твоє авто.
   — Кеті…
   — Що?
   — Я не пам’ятаю де воно. Тоді було темно… у мене паморочилась голова… я просто йшов… Я не пам’ятаю. — Важко видихнувши, я подивився на шоковану красуню навпроти мене. Її миле обличчя просто заворожувало мене, я так хотів торкнутись її щічки… мене нереально до неї манить.
   — Ну… нічого. — Заспокоїла вона. — Поліція знайде авто. Нема чого хвилюватись.
   — Сподіваюсь. Не думав, що і це забуду.
   — Не хвилюйся.
   — Намагаюсь.
   Ми засміялись.
   — Тобі треба купити одяг.
   — Навіщо? Цей що на мені підійде.
   — Ні. Твоя куртка в засохлій крові… хіба так можна.
   — У мене немає грошей, Кеті. А твоєю добротою я і так надмірно користуюсь, тож…
   — Ніяких тож! — Насупившись, Кеті додала: — Сьогодні ж купимо куртку і теплі рукавиці. У нас багато-о-о роботи на вулиці, тож одяг повинен бути відповідним. І не сперечайся.
   Я засміявся від того, як Кеті супилась, намагаючись мене запевнити, що з нею не можна сперечатись.
   — Добре, добре – здаюсь!
   — От і добре.
   Ми продовжили сніданок, розмовляючи про поїздку до поліції та про те, що на нас чекає, коли ми повернемося. А це – розв’язування гірлянд.