Глава 7

 Майк.

  Теперішній час.
  Естес-Парк.

  Увійшовши до будинку, я посміхнувся до Лізі, яка стояла з чашкою ароматного какао та чекала нас.
   Кеті допомогла мені зняти куртку.
   — Це б я мав тобі допомагати.
   — Ще буде час. — Щічки Кеті вкрила рожева фарба. Мило. Вона взагалі надзвичайно мила.
   — Обіцяю, як найшвидше увімкнути джентельмена та помічника. — Я широко посміхнувся.
   — Ти голодний? — Запитала Лізі.
   — Якщо чесно, то дуже.
   — Кеті приготувала кіш. Вона дуже смачно готує. Тобі сподобається.
   Кеті ще більше почервоніла. Коли її хвалять, вона ніяковіє.
   — Ти мені допомагала Лізі. — Кеті вказала до кухні і додала: — Прошу всіх за стіл.
   Лізі поспішила піти, а я зупинив Кеті на пів шляху.
   — Кеті… може мені краще поїсти у прибудові?
   Блакитні очі широко відкрились, а вже через мить вона насупилась.
   — Що ти таке говориш?! Якщо б я хотіла щоб було так, я б принесла тобі вечерю… Тож… прошу, не вигадуй дурниць.
   — Дякую.
   — Ти ж ще не куштував мій кіш… Наш із Лізі… Можливо, ти потім не будеш таким вдячним. — Майк засміявся, і мені стало приємно від цих вібрацій, які заполонили простір між нами.
   — Сумніваюсь в тому, що мені щось може не сподобатись. Аромат просто божественний. — Ми увійшли до кухні. Дуже затишної кухні. Видно, що Кеті дуже часто на ній знаходиться. На ній багато усіляких скляночок зі спеціями, крупами… Багато каструль та сковорідок. Мій ніс реально насолоджувався ароматами, які літали довкола.
   — Це фірмове печиво Кеті. Будемо його їсти з какао. — Лізі широко посміхнулась. — Я сьогодні залишаюсь в тітки Кеті. Ми зазвичай сідаємо біля каміна і п’ємо какао,… і Кеті розповідає мені про листи.
   — Листи? — Це слово, наче струмом зачепило мене. Не розумію чому.
   — Лізі! — Кеті насуплено глянула на племінницю. — Давайте їсти, бо все охолоне. Сідай Майку. — Кеті вказала рукою на стілець.
   Всівшись за стіл, я дивно почувався. Не знаючи цих людей, я не відчував незручностей і це було дивно. Хіба що я сам боявся завдати незручностей цим двом милим дівчатам, які так обдаровують мене увагою.
   Побажавши одне одному смачного, ми розпочали вечерю. Кеті взяла мою тарілку, поклала на неї кіш, домашню булочку та декілька шматочків яловичини. Я подякував, а вона, як завжди мило посміхнулась. Може я і не пам’ятаю хто я і взагалі власного життя, але я був впевнений в тому, що я ще не зустрічав таких світлих людей, як Кеті. А те, що вона просто красуня – це нереальна комбінація. Доки вона накладала на тарілку Лізі все, що і мені, я не припиняв розглядати її. Світлі локони, блакитні очі, пухкі губи, які часто дарують усмішку тим хто є довкола. Вона мила та чарівна. Цей теплий, білий пухнастий светр дуже їй пасує – янгол.
   Коли дівчата почали їсти, я теж дозволив собі скуштувати те, що на моїй тарілці. Кіш просто бомба! Пальчики оближеш! А ще коли ти такий голодний, можна з’їсти цілу миску.
   — Кеті… Лізі… ваш кіш просто нереальної смакоти!
   — Я ж говорила, що тобі сподобається! — Лізі посміхнулась і запхнула в рот шматочок булочки. Її очі сяяли від задоволення.
   — Приємно. Дякую. — Кеті закусила губу, приховуючи широчезну посмішку… це я точно знав. Нахиляючись над тарілкою, вона перебирала виделкою.
   — У тебе дуже гарний будинок.
   Кеті підняла на мені свої неймовірні, сяючі блакитні очі.
   — Дякую. Я все сама тут зробила за своїм смаком.
   — Сама?
   — Так, я дизайнер інтер’єру… Звичайно, я все планую до свят… і моя робота зазвичай пов’язана з іншим, але у своєму будинку я сама все організувала і обставила.
   — Це неймовірно!
   — Дякую. — Кеті знову зашарілась.
   — А ти чим займаєшся? — Лізі на мить скривилась, розуміючи, що запитала те, що вже знає. — Ой!
   — Ну, як я розумію – моя місія розвішувати гірлянди та прикрашати ландшафти.
   — Ага. — Лізі забрала погляд і опустила його до тарілки.
   — Вона іноді забуває, що вона учениця… Тож, не зважай. — Кеті подивилась на Лізі, яка і досі колупалась в тарілці. — І цій юній леді сьогодні треба зробити завдання по літературі.
   — Гм-м-м… я не хочу. — Лізі важко видихнула.
   — Доведеться, бо Рейчел мені зробить харакірі, якщо ти не виконаєш домашнє завдання.
   Я засміявся.
   — Я хоч і Рейчел бачив один раз, але… гадаю, що вона може це зробити і оком не змигнути.
   Кеті засміялась від душі, і ми всі підхопили її сміх.
   Вечеря пройшла у теплій атмосфері за смачною їжею та розмовами, які іноді нагадували мені, що я забув так багато важливого… А коли я це згадаю, я не знав. Це мене тривожило і одночасно втомлювало.
   Вставши зі столу, Лізі подякувала, поцілувала Кеті у щічку і побігла робити домашнє завдання.
    Коли Кеті почала збирати посуд зі столу і класти його до рукомийника, я промовив:
   — Дякую за неймовірно смачну вечерю.
   — Ти що збираєшся кудись йти? — Кеті намилювала тарілку і здивовано дивилася на мене.
   — До себе… — Я запнувся. — Тобто до прибудови.
   — А як же какао… печиво? Посидь з нами біля каміна.
   — Це вже напевно перебір… я і так наглію. — Я узяв з рук Кеті тарілку та рушничок з гачечка, який висів над стільницею і почав витирати її. — Кеті мило посміхнулась. — Що?
   — Дякую за поміч.
   — Ну, це найманше, що я можу зробити, дякуючи за кіш, який я ніколи не забуду… Принаймні немає такого бажання… Я і так не пам’ятаю найголовнішого.
   — Нічого, пам’ять повернеться. Все буде добре.
   — Хотілося б вірити, що це відбудеться скоро.
   — Я б хотіла звернутись до поліції… можливо, вони щось про тебе знають? Тебе ж напевно хтось розшукує… чекає…
   — Сподіваюсь.
   — То ти не проти?
   — Звичайно, що ні. — Я поклав чисту тарілку до полиці і узяв другу з її рук. — Я хочу все згадати.
   — Це неодмінно станеться. Припини себе мучити і відпусти ситуацію… Розумію, це складно… Вірніше я не розумію, але…
   — Я вдячний за твої слова та підтримку. Добре, що я прийшов до твого будинку, саме до нього я і йшов. Доля підказала шлях.
   — Ти йшов до мого будинку? — Кеті вимкнула воду, даючи мені останню тарілку.
   — Ну, так… я ж їхав до вас… Гірлянди і все таке…
   — А, ну так… звичайно. Видно у мене теж короткочасна амнезія. — Кеті обережно постукала по своєму чолі і посміхнулась.
   — Ні, тобі не можна. Бо якщо в цьому будинку будуть всі такі, як я – це буде божевільня.
   Ми засміялись. Я поклав чисту тарілку до інших на полицю, повішав на гачечок рушник і подивився у вічі Кеті, які наче пронизували мене наскрізь.
   — Пішли пити какао. — Кеті примружилась. — Як гадаєш, ти вмієш розводити камін?
   — Ну якщо ти довіряєш чоловіку, який не пам’ятає власного ім’я сірники і свій будинок…
   — Я зрозуміла, не продовжуй. — Засміялась Кеті.
   — Знаєш… мені здається, що деякі речі пам’ятають руки… тому якщо ти не проти, я все-таки, спробую?
   — Ні не проти. Але я буду поруч.
   Ми знову розреготались.
   Я стояв і дивився на те, як Кеті наливає три  горнятка какао та перекладає свіже, ароматне домашнє печиво на величезну тарілку. Я допоміг їй з чашками, доки вона тримала тарілку і вимикала світло на кухні. Ми увійшли до вітальні, яка була прикрашена дрібними гірляндами. Тьмяне світло приємно огортало затишну кімнату. Дерев’яні балки, дерев’яна оббивка на стінах до половини, молочного кольору диван та два крісла… невеличкий килимок та столик, на який ми і поставили горнятка та печиво. Я подивився на камін, і підморгнувши Кеті, підійшов до нього.
   — Ну, що готова?
   — Не дуже, якщо чесно. — Кеті примружилась і посміхнулась.
   — Я теж.
   — Дякую за чесність, але… може краще я.
   Я засміявся. Чомусь мені здавалося, що я це вмію.
   До кімнати вбігла Лізі, яка задоволено сповіщала, що література на завтра виконана. Всівшись на диван, Лізі потягнулась за горнятком з какао. А я пишався в цей момент собою, - я розвів камін.
   — Ти це зміг. Вітаю! — Засміялась Кеті і вказала на диван. Всівшись сама, вона чекала коли це зроблю я. Я сів поруч і дістав горнятка, віддаючи їй одне із них, я посміхнувся.
   — Дякую.
   — Це тобі дякую, що дозволила провести з вами цей вечір. — Наші погляди зустрілись, і ми кілька довгих секунд дивилися одне на одного, доки Лізі нас не наполохала.
   — Печиво просто неймовірне! — Проголосила Лізі, тягнучись за ще одним. — Бери печиво, Майку.
   — Залюбки. — Посміхнувшись, я потягнувся за печивом, і відкусивши шматочок, задоволено застогнав. — Смакота!
   Кеті знову почервоніла.
   — Дякую. Лізі мені дуже допомогла.
   Лізі задоволено посміхнулась.
   Вогники танцювали в каміні, доки ми насолоджувалися гарячим какао в білих горнятках. Долоні зігрілись об горнятко, а серце зігрівала уся ця тепла, домашня атмосфера. Цікаво, у мене є родина? Хтось мене чекає?
   Ми сиділи до десятої, доки Лізі не почала відключатись, і я зрозумів, що мені варто йти до прибудови.
   — Дякую за смачну вечерю і за цей час, проведений біля каміна.
   — Це був гарний вечір. — Посміхнулась Кеті і я не втримався, щоб не поцілувати її в щічку.
   Вона затремтіла. Я нахаба.
   — Вибач, я… не мав права цього робити.
   — Нічого… нічого все добре. — Кеті занервувала і я зрозумів, що перегнув палицю. Цього не слід було робити. Я не знаю її… вона не знає мене… Я сам себе не знаю.
   — Чесно… вибач.
   — Все гаразд. Ти просто подякував за вечір. От і все. Не хвилюйся. — Кеті знову посміхнулась, але я бачив, як вона ніяковіє та незручно почувається.
   — Добре. Я радий, що ти зрозуміла,… що я вдячний.
   — Саме так.
   — Гарної ночі, Кеті.
   — І тобі гарної ночі, Майк.