Глава 6

Кеті.

  Теперішній час.
  Естес-Парк.

  Ми в лікарні. Я слухаю лікаря та боюсь глянути на свою злу сестру, яка свердлить мене своїми світлими, зазвичай, очима, зараз вони темні від злості. Я її реально боюсь. А хіба я винна, що її донька така кмітлива побрехуня. Лізі втягнула нас в це, то хай тепер і все пояснює сама. Я ж повністю ігнорую погляд Рейчел. Принаймні я намагаюсь.
   —  У нього короткочасна втрата пам’яті. Струсу мозку нема, тож пам’ять скоро повернеться. — Лікар Патрик Свон давно знає нашу сім’ю, ще відтоді, як вчився з Рейчел в старшій школі. Вона завжди йому подобалась, але потім моя сестра вийшла заміж, розлучилась, а він і досі не наважується запросити її на побачення. От так і ходять по колу. Рейчел, до речі, давно чекає на це, але… нерішучість все псує. — З ногою теж все добре. Забій та синець. Я дам вам мазь та «Адвіл», щоб притлумити біль. От і все.
   — Скільки може тривати ця амнезія? — Поцікавився Майк, якому зараз не позаздриш.
   — Можливо, кілька тижнів, а можливо сьогодні ж і все згадається. — Лікар Свон посміхнувся, заспокоюючи цим пацієнта, наче тому п’ять років. Але, це ж завжди діє! У нього дуже добра посмішка і вона завжди заспокоює. А його бурштинового кольору очі завжди виказують щире піклування до всіх, хто приходить до нього. Одним словом – добра душа. Я була б рада, щоб він був моїм зятем.
   — Сподіваюсь, це буде як найшвидше. Я не припиняю зосереджуватись на тому, хто я? Звідки? Як мене звуть? Це втомлює і починає боліти голова. — Майк важко видихнув і похитав головою.
   — Все буде добре. Лікар сказав, що це все мине – тож не потрібно опускати руки. — Мені так кортіло заспокоїти його. Ця розгубленість в його очах… Мені так шкода його. Не уявляю, як це… не пам’ятати, як тебе звати. Це занадто важко.
   — Де ви зараз оселились? — Запитав лікар.
   — Я… я…
   — Він поки що житиме в моїй прибудові… — На мене були повернуті усі чотири голови. — Доки пам’ять не повернеться. — Додала я.
   — Ні, дякую… Я не можу… Ви дуже добра, але… — Майк встав з кушетки і захитався.
   — Не хочу чути сперечань. — Категорично заявивши, я подивилась спочатку на Майка, а потім на мою невдоволену сестру.
   — Ти нам якраз допоможеш! — Лізі широко посміхнулась, отримуючи від мами гнівний погляд, який говорив про те, що їх чекає серйозна розмова.
   — Вам дійсно потрібна допомога… Е-е-е… Майку. — Підтвердив лікар. — Рейчел, пішли зі мною, візьмеш ліки, які потрібні Майку. — Найшвидшого одужування.
   Рейчел та Патрик, вийшли з палати.
   — Тітко Лізі, можеш дати долар? Я хочу цукерок з автомату.
   Я дістала гаманець і дала долар племінниці, і та швидко вилетіла у коридор. Залишившись наодинці з Майком, я не знала, як поводитись, але вже запросила його жити в себе. Жесть!
   — Вибачте, що впав, як сніг на голову.
   — Це життя… все буває. — Знизивши плечима, я додала: — Хоча… я думала таке відбувається лише в кіно.
   Майк засміявся, і торкнувшись голови, скривився.
   — Я теж.
   — Болить голова?
   — Трохи. Не переймайтесь.
   — Ви тепер під моєю опікою, тож вам буде не солодко. — Посміхнулась я.
   — Ви берете мене в рабство?
   Я засміялась.
   — Майже. Ваша робота одужувати і розв’язувати гірлянди.
   — Ну це ще нормально, я гадав, що буде щось важче.
   — Можете дах поремонтувати, сніг розчистити біля будинку,… дрова нарубати… Є бажання?
   — Я щось не дуже добре почуваюсь…
   — Ви симулюєте?
   — Так.
   Ми обоє розсміялись.
   До кімнати увійшла Рейчел, а за нею вбігла задоволена Лізі, тримаючи в руках пачечку з цукерками.
   — Ось ліки та мазь. — Рейчел посміхнулась пацієнту, а потім подивилась на мене. — Кеті, можна тебе на два слова? У коридор.
   Мені стало незручно перед Майком, але сестра все наполягала, тому краще поговорити з нею зараз. Я перепросила і вийшла з Рейчел з палати.
   — Що?
   — У тебе всі вдома? Ой, вибач – не так. У тебе не занадто повний дім?
   — А що ти хотіла, щоб я його покинула напризволяще? — Обурилась я.
   — Ні… ти б могла щось інше вигадати. — Сестра склала руки під грудьми. Це означало, що вона дуже-дуже невдоволена. Вона так з дитинства робить.
   — І що ж я мала вигадати? Залишити його в лікарні?
   — Не знаю… можливо.
   — Рейчел, ця людина в біді, я не можу вчинити інакше. Як тільки його пам’ять повернеться, я вкажу йому на двері. Обіцяю.
   — Добре. Добре-е-е. Тільки будь обережною. — Рейчел нахилилась до мого вуха і запитала: — У тебе є балончик?
   — Рейчел?!
   — Є?
   — Так, є.
   — Тримай його біля себе. Зрозуміла?! — Рейчел випрямилась, і насупивши брови, дивилася на мене.
   — Так, зрозуміла. — Важко видихнувши, я похитала головою.
   — Ти мені ще пообурюйся! — Попередила вона.
   — Ти як завжди контролюєш мене. — Я подивилася на неї через плече.
   — Так. А ти гадала буде якось інакше? — Риторично запитала вона. — Мені треба до інших пацієнтів, тож йди до свого нового друга, забирай його і ліки та сідайте у авто…
   — Рейчел, я не маленька. — Закипіла я. — Лізі сьогодні в мене. Ти не проти?
   — Ні. Але зачиняйте добре двері, а ще тримай балончик при…
   — Собі. Я знаю, знаю. — Я похитала головою. Знову.
   — Тоді бувай, сестричко. — Рейчел повернула мене до себе і цмокнула у щічку. — Скажи Лізі, що я її цілую.
   — Біжи… біжи, я все скажу. — Посміхнувшись сестрі, я поспішила до палати, де на мене чекала побрехушка та хлопець, який навіть не пам’ятає свого ім’я. Хороша парочка.
  
    *****   *****   *****   *****   *****

   Пройшло години чотири, після того, як ми приїхали з лікарні. Я навела порядок в прибудові, перестелила ліжко і допомогла облаштуватись нашому новому з Лізі другу. Я поставила біля нього склянку з водою і залишила його відпочивати, а сама поспішила у дім.
   Ми з Лізі встигли спекти печива, приготувати кіш* та какао. А ще – ми трохи прикрасили двері та розставили на подвір’ї сніговиків, санчата та цукерки. Санту ми просто не дотягнемо, тож… чекаємо на мого Майка. До мене лише зараз дійшло те, що саме я накоїла. Майк! Що про мене подумає Майк? Він буде просто в глобальному шоці, як приїде і побачить, що в моїй прибудові живе якийсь чоловік, а головне, що я дала йому його ім’я. О, що ж я накоїла! Як? Як тепер бути? Треба написати Майку листа і все пояснити. Хоча… якщо він отримає лист, який я відправила напередодні… і напише мені,… то я все одно не встигну з новим листом. Можливо, це і на краще? Можливо, Майк, який зараз спить у прибудові, все згадає тай поїде… Це було б просто неймовірно. Тоді… краще нічого не писати Майку, а зачекати на одужання Майка номер два.
   — Я піду покличу Майка на вечерю.
   — Тітко Кеті… вибач, що я набрехала. Я просто дуже хочу, щоб ти виграла. — Зараз її оченята видавали справжнє розкаяння.
   Я обійняла її і промовила:
   — Знаю, знаю Лізі, але брехня це не найкращий спосіб отримати бажане. Ми ж повинні будемо йому розповісти всю правду.
   — Так, але ж він навіть не знає хто він, а ми… ми могли помилитись. От і все. — Лізі дивилася на мене знизу вверх.
   — Але, це все одно не правильно. Ми не маємо права його обманювати.
   — Знаю. Але… не говори поки що йому нічого.
   — Сьогодні ні, він і так втомлений та шокований усім, що відбувається. Можливо завтра…
   — Добре.
   Я поцілувала Лізі в чоло і відпустила з обіймів.
   — Нам треба поїсти і нашому гостю теж. — Я посміхнулась і почимчикувала до дверей. Узявши з гачечка пальто, я одягнулась та взулась у чобітки. Вийшовши за двері, я затрусилась. Холодно. Дуже холодно. Пройшовши до прибудови, я постукала у двері, але Майк нічого мені не відповів. Я ще раз постукала і почула його голос.
   — Увійдіть.
   Я натиснула на ручку і пройшла у дім.
   — Привіт.
   — Привіт, Кеті.
   — Я прийшла покликати тебе на вечерю. — Я посміхнулась. — Не знаю чи ти любиш кіш, але ми з Лізі саме це приготували.
   — Я теж не знаю.
   Ми засміялись.
   — Тоді, треба взнати. Ходімо?
   — Так, звичайно. — Він встав з ліжка, трохи похитуючись. Я інстинктивно опинилася поруч і підхопила його за талію. Ми задивились одне одному у вічі, і я чомусь дуже зніяковіла. Відчуваючи жар, який вдарив у щічки, я відвела погляд і промовила: — Я допоможу.
   — Дякую, Кеті. Ти неймовірно добра людина. Не кожен дасть прихисток незнайомцю.
   — Ти вже не незнайомець.
   — Ну так, звісно… я ж ваш робітник.
   Мені стало не по собі. Я брехуха. Я ніколи не брехала, а зараз обманюю людину, яка і так все забула.
   — Ага.
   Я довела його до дверей, допомогла одягнути куртку, і ми вийшовши за двері, поспішили додому.
 ——————————
*Кіш - відкритий французький пиріг з основою з пісочного тіста і начинкою з яєць, вершків та сиру. Варіанти начинок можуть бути різними.