Глава 5

Кеті.

  Теперішній час.
  Естес-Парк.

  Після того, як я обробила рану на чолі незнайомця, я почала ходити туди-сюди. Потім різко зупинилась і подивилась на свою племінницю, яка вплутала мене у найдурнішу ситуацію. І навіщо?
   — Пішли до кухні, юна пані. Швидко! — Я вказала на вихід. Лізі почимчикувала до кухні, а я перед тим, як вийти, знову глянула на безіменного незнайомця. Хто він?
   Підійшовши до нього, я нахилилась, щоб послухати його дихання. Розмірене… спокійне… Наче все добре. Але йому потрібно в лікарню. Може у нього струс мозку, чи щось таке? Хто зна. Може він якийсь псих? Капець! І він в моєму домі. Жесть! Може зателефонувати в поліцію, запитати чи нікого вони не розшукують? Я багато дивлюсь новин – тепер не буду. Думки у напрямку дев’яносторічної бабці мені не допомагають.
   Спить. Хай спить, а я повинна поговорити з Лізі, яка бозна, що вигадала. Ще раз глянувши на незнайомця, я не могла не підкреслити того, що він дуже милий… Я б сказала він – дуже гарний. Але я не знаю хто він і звідки, тож хай його зовнішність не вводить мене в оману. Треба бути уважною та обережною. Я самотня жінка… живу одна… тож – треба дивитись в обидва ока.
   Спить… це добре.
   Вийшовши з кімнати і увійшовши до кухні, я суворо подивилась на Лізі. Вона підняла на мене свої блакитні очі, сповненні повного розкаяння, хоча ми обидві знали, що це не так. Не дарма вона ходить до шкільного гуртка, де займається акторською майстерністю. У неї навіть скоро перший виступ у школі. Тож… ця юна леді мене не обдурить. Знаю, я її прийомчики… ці маленькі хитрощі. Хоча вона мене втягнула в дуже-дуже-е-е не маленьку хитрість. Це брехня велетенських розмірів і я у ній головна героїня, а герой – лежить без пам’яті.
   — Тітко Лізі…
   — Зі мною це не пройде, ти ж знаєш. Навіщо ти це все зробила? Навіщо таке вигадала? — Я насуплено дивилася на неї, а вона продовжувала з розкаянням та соромом дивитися на мене, опустивши винувато плечі. — Для чого ця вся брехня?
   — Останній тиждень ми не справляємося з оформленням будинку… твоя робота, а ще я завжди у школі і не можу тобі допомагати по-обіді… А ще нам не вистачає чоловічої сили, ми ж не все можемо зробити… ти сама це знаєш. — Я очманіла від її заяви та спланованого монологу. Вроджена актриса. Браво!
   — Ти гадаєш, що це виправдовує брехню? Що ми потім будемо з ним робити, коли він все згадає і зрозуміє, що я його не наймала? — Я потерла скроні, намагаючись зосередитись на тому, як бути далі.
   — Ну-у-у… потім буде потім. — Засміялась Лізі, а потім опустила голову, розуміючи, що видає себе.
   — Ні, нам треба буде зізнатись і розповісти правду. Цей бідний чоловік і так нічого не пам’ятає, а ми над ним ще й знущаємся. Це по твоєму правильно?
   — Ні, але…
   — Ніяких «але». Треба сказати, що ми його сплутали з тим робітником, якого наче найняла я. І це зробиш ти, маленька брехуха. — Я вказала на неї пальцем, а потім продовжила потирати скроні, хоча це мені не допомагало. А як це допоможе у такій ситуації? Ніяк.
   — Ну тітко Кеті… Ну от потім і скажемо, хай хоч трішки допоможе… І ти ж не викинеш хвору людину на мороз?! Правда? — Це було риторичне запитання, я вже це зрозуміла.
   — Ні, але…
   — От і вирішилось питання. — Лізі хотіла втекти до вітальні, але я її перехопила.
   — Стій! А тепер скажи меленька розумнице, якщо у нього струс мозку чи щось таке… як він нам зможе допомогти?
   — Буде розплутувати гірлянди.
   — У тебе що на все є відповіді?
   — Майже.
   — Ти невиправна Лізі… Невиправна. — Я похитала головою і відпустила племінницю. Та швидко побігла до вітальні. Звичайно – копу сподобається бути на лавці підсудних?
   Важко видихнувши, я зателефонувала сестрі і в дуже швидкому форматі розповіла, що у мене вдома чоловік… який отримав травму, і який нічого не пам’ятає. Я поки що не посвятила всі деталі Рейчел, бо ми б з Лізі отримали на горіхи, але запитала, як перевірити чи є у нього струс мозку. Вона була шокована навіть від того, що я розповіла за дві хвилини, уявляю, що б вона сказала, взнавши про все. Страшно подумати. Рейчел старша за мене на дев’ять років і вона завжди намагалася мене оберігати.  Моя люба сестричка.
   Я почула, як Лізі щось говорить. Невже незнайомець вже прокинувся?
   Поспішивши до вітальні, я побачила дивну картину: Лізі стояла над ним і світила незнайомцю у вічі ліхтариком, який подарувала їй Рейчел. Гра в лікаря і пацієнта – тут явно не доречна.
   — Ну… все здається добре…
   — Лізі! Ти що робиш?! А ну припини!
   — Нічого… все добре… вона сказала, що її мама медсестра…
   — Це не означає, що ця маленька пані лікар. — Я узялася в боки і невдоволено зиркнула на племінницю.
   — Чесно, все добре. — Він трохи випрямився на кріслі і ми зустрілись очима. Прекрасні сині очі, в яких можна потонути від їх глибини.
   Зніяковівши, я прокашлялась і запитала:
   — Скажіть, вас нудить? Голова паморочиться?
   — Спочатку голова паморочилась, але зараз ні.
   — А нудить?
   — Ні.
   — Можливо, не все так погано…
   — Дорогенька, я не пам’ятаю хто я. Тож не все так добре. — Хмикнув він.
   — Я не те мала на увазі. — Я теж хмикнула. — І я вам не дорогенька. — Невдоволено додавши, я пройшла до дивана, де сиділа Лізі. — Я хотіла сказати, що здається у вас немає струсу мозку, але я не лікар і стверджувати не можу. Тож… я відвезу вас до лікарні.
   — Спекатись мене вирішили? — Він пронизав мене поглядом.
   — Я вас не знаю, тож не можна мене винуватити в цьому.
   — Логічно. — Незнайомець оглядівся. — Скоро Різдво?
   — Так. Ви згадали?
   — Ні. Просто у вашій вітальні багато прикрас.
   — Вітаю. Когнітивні функції в нормі – тож, це ще один фактор того, що з мозком все гаразд.
   — Ви теж медсестра?
   — Ні, я займаюсь інтер’єром домівок.
   — А-а-а… зрозуміло.
   — А ви?
   — Я? Я… не знаю. Я нічого не знаю і не розумію. — Незнайомець нахилився, і спершись ліктями об коліна, опустив голову на долоні. — Я нічого не можу пригадати.
   — Як ви вдарились головою?
   — Я їхав в авто… — Він подивився на мене, і важко видихнувши, промовив: — Коли я розплющив очі, то зрозумів, що потрапив в аварію… моє авто вдарилось об дерево.
   — Де саме? Далеко звідси?
   — Не знаю… ну я десь годину добирався сюди. — Незнайомець примружився. — Це жах! Просто жах! Я не знаю навіть, як мене звати.
   — Треба на деякий час вигадати вам ім’я. — Радісно мовила Лізі, наче ми граємо в шаради.
   Ми обоє повернулись у бік моєї племінниці, а потім знову подивилися у вічі одне одному. Ну… не така вже і погана ідея. Я ж не можу його звати – Незнайомець.
   — Може Девід? — Запитала я.
   Він похитав головою.
   — Кевін? — Радісно додала Лізі.
   Незнайомець скривився.
   — Джон? Джейк? Вільям? — Я перераховувала імена в надії, що йому щось сподобається, або ми вгадаємо як його звати. Може він пригадає, якщо ми дістанемося потрібного ім’я. — Джон? Шон? Алекс?
   — Ні. — Він важко видихнув.
   Я не дуже бажала називати ім’я, яке прийшло мені у голову ще на початку, але… спробую. Це особливе ім’я для мене, але… і я ніяк не наважувалась. Але його очі так і благали сказати, ще бодай одне ім’я і я це зробила.
   — Майк.
   Він широко посміхнувся, і похитавши головою, промовив:
   — Майк… Майк… — Незнайомець повторював ім’я, смакував ним, і врешті-решт, хитаючи головою, сказав. — Хай буде Майк. Це ім’я мені найбільше сподобалось.
   Я і раділа, і не знала чи правильно вчинила. Повернувшись до Лізі, я бачила її щирий шок в очах. Знову подивившись на нього… на Майка… я посміхнулась. Він так щиро радів своєму новому імені, що я не могла не порадіти з ним.
   — Вау! Круто! А у Кеті є друг…
   — Лізі! — Я зупинила малу всезнайку, яка хотіла розбовкати мою таємницю. Не дитина, а просто лавина якась.
   — Друг? — Майк звів брови і уважно подивився на мене, а потім на Лізі.
   — Це вона говорить про лікаря… Так, так мій друг лікар.
   — Лікар?
   — Так, до якого ми і поїдемо.
   — Навіщо?
   — О-о-о… видно я все-таки помилялась, кажучи, що у вас немає струсу мозку. — Я уважно подивилась на нього, не розуміючи. Чого мені здається, що я знаю його? Дивно. Я раніше його не бачила. В цьому я впевнена.
   — Ви дотепна Кеті… дуже дотепна.
   — Може й так, але я впевнена, вам потрібно огляд лікаря.
   — Лізі мене вже оглянула. — Він підморгнув їй, а вона весело засміялась.
   — Вірю, але треба консиліум… — Посміхаючись до Лізі, я знову повернулась до Майка і весело додала: — Ще одна думка її колеги нам не завадить. Ну, що ж Майку… нам слід їхати прямо зараз, не можна нехтувати такими речами, як амнезія. До лікарні.
   Майк важко видихнув, та скривившись, промовив:
   — Можливо, я і не пам’ятаю, хто я – але точно знаю, що лікарні я не люблю.
   Ми всі весело розсміялись.