Епілог. Нове покоління двійняшок

П’ять років потому. Токіо, 2031 рік

Весна 2031 року в Токіо видалася надзвичайно теплою. Сад навколо невеликого затишного будинку родини Хван (саме таке прізвище носив Джин Ху) повністю потонув у рожевому цвітінні сакур 🌸. Зі сторони тераси долинав передзвін японських скляних дзвіночків «фурін» та голосний, заливистий дитячий сміх.

На затіненій дерев'яній веранді сиділа Аня. За ці п'ять років вона розквітла ще більше. Шрами на її обличчі та руці, які колись нагадували про страшну аварію синдикату «Vanguard», майже повністю розгладилися завдяки швейцарській медицині, перетворившись на ледь помітні тонкі лінії. Вона тримала на колінах ноутбук — Аня тепер очолювала міжнародний відділ аналітики великої токійської корпорації. Проте зараз її погляд був прикутий зовсім не до графіків на екрані.

По заліній трамбованій доріжці саду, залитій сонцем, щосили бігли двоє маленьких чотирирічних малюків. Двійняшка — хлопчик і дівчинка. Ян і Яна.

Генетика родини Ковалів зробила дивовижний поворот, повторивши долю самої Ані та її брата. Малюки взяли все найкраще від двох культур: вони мали густе темне волосся, ідеально білу порцелянову шкіру та неймовірні, глибокі мигдалеподібні очі, які іноді на сонці відливали м'яким зеленим світлом мами.

— Яна, обережно! Не біжи так швидко, ти ж зараз перечепишся! — лагідно гукнула Аня українською мовою. Малюки з народження однаково ідеально розуміли три мови: українську, корейську та японську.

Яна — маленька копія Ані в дитинстві, така ж вперта й непосидюча — навіть не повернула голови. Вона міцно тримала в руці іграшковий літачок і намагалася наздогнати свого брата. Ян, який народився всього на три хвилини раніше, навпаки, ріс серйозним і розважливим хлопчиком. Він раптом зупинився, розвернувся і міцно схопив сестру за руку, допомагаючи їй втримати рівновагу біля великого декоративного каменя.

— Дивись під ноги, Яно, — серйозно сказав хлопчик чистою корейською, прямо як його батько.

З глибини саду з'явився сам Джин Ху. На ньому були прості домашні речі, а на обличчі блукала та сама м'яка, спокійна посмішка людини, яка знайшла свій справжній земний рай. Він підхопив обох малюків під пахви, підкинувши їх у повітря, від чого сад знову вибухнув дитячим вереском від щастя.

--Наші маленькі двійняшка сьогодні занадто енергійні, — посміхнувся Джин Ху англійською, підходячи до веранди і ніжно цілуючи Аню в маківку. — Мама Олена каже, що обід уже майже готовий. До речі, ти перевіряла пошту? Експрес із Сеула вже прибув?

— Ні, експрес із Києва вже на під'їзді, — загадково посміхнулася Аня, дивлячись на екран свого телефона.

У цей самий момент хвіртка саду з тихим скрипом відчинилася. На порозі з'явився високий, змужнілий чоловік у стильній куртці з великою валізою та оберемком подарунків.

--Дядя Артем! — в один голос закричали Ян і Яна, миттєво вириваючись із рук батька і летячи назустріч гостю.

Артем упав на коліна прямо на траву, широко розкривши обійми. Малюки з розгону врізалися в нього, засипаючи поцілунками. Артем щиро, голосно сміявся — тим самим дурнуватим і безтурботним сміхом, який Аня так сильно любила. Останні роки залікували його душу. Він повністю відпустив минуле, збудував успішну кар'єру в Україні й кожні пів року прилітав до Токіо, щоб побачити своїх улюблених племінників. Очі Артема більше не були холодними — у них знову палав той самий вогник життя.

З будинку на веранду вийшла сива, але неймовірно щаслива мама Олена, несучи велике блюдо з українськими пирогами та традиційними корейськими рисовими пиріжками «тток».

Аня піднялася з крісла і повільно підійшла до Артема, який тримав малюків на руках. Брат і сестра-двійняшка знову дивилися один на одного. Вони пройшли крізь зраду Луїзи, замах, сім зупинок серця, три роки фальшивої смерті та залізне заперечення. Але життя виявилося сильнішим за будь-який кримінальний код чи шпигунський софт.

Артем обійняв Аню однією рукою, притискаючи її до себе. Ян і Яна крутилися поруч, намагаючись схопити дядька за краватку.

— Знаєш, Ань... — тихо сказав Артем, дивлячись, як пелюстки сакури падають на плечі дітей. — Дивлюся на них і бачу нас із тобою. Вони теж тримаються разом, незважаючи ні на що.

— Бо це закон двійняшок, Артеме, — Аня лагідно поклала голову на його плече і взяла за руку Джин Ху, який підійшов з іншого боку. — Одне серце на двох. Один захист на всю родину. Наша «Егіда» — це не комп'ютерна програма. Наша «Егіда» — це ми самі.

Над Токіо м'яко заходило весняне сонце, розфарбовуючи небо в ніжні рожеві та золоті кольори. Історія, яка колись почалася з нічного жаху в Києві, завершилася абсолютним, тихим і заслуженим щастям на іншому кінці планети. Вони вистояли. Вони перемогли. Перемогли назавжди. 📖❤️🇺🇦🏯