Глава 5. Початок нової весни

Частина 1. Палата номер чотири і перший крок

Щоб зрозуміти, як між Анею та Джин Ху спалахнуло те глибоке почуття, яке Артем побачив у Токіо, потрібно повернутися на два роки назад.

Цюрих, кінець 2024 року. Аня лише два місяці як вийшла з трирічної коми. Її тіло було настільки слабким, що навіть звичайна спроба підняти склянку з водою закінчувалася невдачею — пальці не слухалися, а м'язи тремтіли від найменшого навантаження. Моральний стан дівчини був катастрофічним. Вона прокидалася серед ночі від власного крику: їй здавалося, що на неї знову летить та синя вантажівка, або що Луїза стоїть над ліжком її батька з пістолетом.

Дядя Віктор розумів, що в Європі Ані важко оговтатися — кожен спогад тиснув на неї. Саме тоді він зв'язався зі своїми колегами в Токіо. Клініка при великому медично-технологічному центрі в районі Мінато погодилася прийняти Аню на експериментальний курс нейрореабілітації. Разом із мамою Оленою вони переїхали до Японії.

Перші тижні в Токіо були суцільним мовчанням. Аня сиділа в інвалідному візку біля панорамного вікна, дивлячись на чуже, гамірне місто, і відчувала себе абсолютною пусткою.

Усе змінилося в один із вівторків. До її палати зайшов високий чоловік у спортивному костюмі з емблемою служби безпеки центру. Це був Джин Ху. Корпорація призначила його особисто контролювати безпеку іноземної пацієнтки, яка проходила за секретними протоколами СБУ.

— Доброго дня, Аню, — спокійно сказав він англійською. Його голос був дивовижно глибоким і м'яким, зовсім не схожим на команди суворих військових. — Відсьогодні я допомагатиму вам на залікових тренуваннях. Мій обов'язок — повернути вам не лише безпеку, а й силу.

Аня навіть не повернула голови.

— Мені не потрібна сила, — тихо відповіла вона. — Я хочу, щоб мене просто залишили в спокої. Моє життя залишилося на тій трасі в Україні.

Джин Ху не пішов. Він підійшов ближче, присів перед її візком так, щоб їхні очі були на одному рівні, й уважно подивився на неї.

— Я бачив багато людей, які здалися, Аню. На моїй минулій службі в спецназі хлопці втрачали кінцівки й віру. Але ти вижила після семи зупинок серця. Твій організм чіплявся за цей світ зубами. То чому ти зараз відпускаєш його? Твій брат в Україні бореться за справедливість, думаючи, що ти мертва. Ти винна йому це повернення.

Ці слова про Артема зачепили найболючішу струну в її душі. В Аніних очах уперше за довгий час спалахнув вогник — нехай поки що це була просто злість на цього зухвалого незнайомця.

— Що ти знаєш про мого брата?! — різко сказала вона.

— Нічого, — спокійно всміхнувся Джин Ху, підводячись і простягаючи їй руку. — Але я хочу дізнатися. Вставай, Аню. Зробимо перший крок.

Того дня, тримаючись за його міцні, загартовані тренуваннями руки, Аня вперше за три з половиною роки відірвала тіло від крісла і зробила один хиткий, болісний крок уперед. Коли її ноги почали підкошуватися, Джин Ху не дав їй упасти — він підхопив її, міцно притиснувши до своїх грудей. Аня відчула шалений стукіт його серця і дивне, давно забуте відчуття повної, абсолютної безпеки.