Частина 4. Неонове світло та Джин Ху

Коли перші емоції трохи вщухли, Аня м’яко відсторонилася і витерла сльозу з щоки Артема. Навколо них вирувала Сібуя, тисячі парасольок рухалися в такт світлофорам, але для брата й сестри цей вечір належав тільки їм.

— Ходімо, — тихо сказала Аня, беручи його під руку. — Тут зовсім поруч є затишне місце. Нам треба стільки всього обговорити. І... я хочу тебе де з ким познайомити.

Артем слухняно йшов поруч, усе ще не зводячи очей з її нового обличчя. У його голові досі не вкладалося, що ця впевнена, стильна дівчина — та сама Аня, яку він колись намагався захистити від усього світу.

Вони звернули з галасливої вулиці у тихий, автентичний провулок, де світилися традиційні паперові ліхтарики. Аня привела його до невеликого ресторану на другому поверсі хмарочоса з панорамними вікнами на вечірнє Токіо. Щойно вони відчинили скляні двері, назустріч їм підвівся молодий чоловік, який до цього сидів за столиком біля вікна.

Він був високим, атлетичної статури, з бездоганною військовою поставою та м'якими, але дуже проникливими азіатськими рисами обличчя. На ньому був стильний темний піджак поверх простої білої футболки. Щойно його погляд упав на Аню, його обличчя освітила щира, неймовірно тепла посмішка.

— Артеме, познайомся, — сказала Аня, переходячи на бездоганну англійську. — Це Джин Ху. Мій хлопець.

Чоловік зробив крок уперед і впевнено, по-чоловічому протягнув Артему руку. Його потиск був міцним.

— Мені дуже приємно нарешті познайомитися з тобою, Артеме. Аня стільки розповідала про тебе. Я знаю, крізь що вам довелося пройти. Ласкаво просимо до Японії.

Артем потиснув руку, трохи розгублено кивнувши. Коли вони сіли за стіл, Аня, помітивши ніяковість брата, лагідно взяла Джин Ху за руку і почала розповідати.

--Джин Ху — кореєць, але вже п’ять років живе і працює в Токіо. Він... він колишній офіцер спецпідрозділу Південної Кореї, а зараз керує відділом міжнародної безпеки в тій самій технологічній компанії, де я працюю аналітиком.

Артем підняв брови. «Знову спецслужби, — подумав він, згадавши Макса. — Схоже, у моєї сестри особливий талант приваблювати серйозних чоловіків».

— Ми познайомилися два роки тому, — продовжила Аня, і в її сумних очах вперше з'явився той самий теплий блиск, який Артем пам'ятав із дитинства. — Я тоді тільки починала ходити без підтримки лікарів. Морально я була повністю знищена. Мені здавалося, що моє життя закінчилося в тій розбитій машині. Але Джин Ху... він не відходив від мене. Він допомагав мені проходити через біль на тренуваннях, вчив мене заново довіряти людям і захищав нас із мамою тут, у Японії. Коли тіні минулого знову наздоганяли мене в нічних кошмарах, він просто був поруч.

Джин Ху ніжно стиснув пальці Ані.

— Твоя сестра — найсильніша жінка, яку я коли-небудь зустрічав у житті, Артеме, — серйозно сказав він, дивлячись братові прямо в очі. — Коли вона потрапила до нашої компанії, її аналітичний розум вразив усіх. Але коли я дізнався її історію, я зрозумів, що захищати її — це честь для мене. Тобі більше нема про що турбуватися. Вона в надійних руках.

Артем дивився на них і відчував, як величезний залізна брила, що три роки тиснула на його груди, остаточно розсипається на порох. Його сестра не просто вижила. Вона змогла перемогти долю. Вона знайшла сили побудувати нове, красиве і безпечне життя на іншому кінці світу, поруч із людиною, яка готова була віддати за неї життя.

— Знаєш, Джин Ху... — Артем уперше за вечір щиро і полегшено посміхнувся, піднімаючи келих із соком. — Три роки я думав, що втратив свою половинку серця. Але зараз я бачу, що вона знайшла іншу половинку. Дякую тобі за неї.

Вони цокнулися келихами. Вечір пролетів непомітно за розмовами, спогадами про маму, яка чекала на них у гостях наступного дня, та планами на майбутнє. Історія, яка почалася з погроз Луїзи у тісній київській кухні, пройшла крізь сім зупинок серця та три роки залізного сну, нарешті знайшла свій спокій під мирним і яскравим небом Токіо. Вони перемогли. Родина Ковалів знову була разом.