Частина 3. Токійський туман і чуже обличчя

Переліт до Японії тривав понад одинадцять годин, але для Артема цей час злився в одну нескінченну, гарячкову мить. В його кишені лежав білий конверт із листом, а перед очима крутилися спогади трирічної давнини. Хлопець не спав ні хвилини. Він дивився в ілюмінатор на хмари, намагаючись уявити, як підійде до Ані, як обійме її, і як крига, що сковувала його серце всі ці три роки, нарешті розтане.

Аеропорт Наріта зустрів його шумом тисяч голосів, незрозумілими ієрогліфами на табло та бездоганною, майже механічною ввічливістю японських прикордонників. Завдяки прихованому сприянню Макса, Артем пройшов усі формальності за лічені хвилини. Він швидко сів на швидкісний поїзд-експрес і вже за годину опинився в самому серці Токіо — на станції Сібуя.

Коли він піднявся з підземного переходу на вулицю, місто приголомшило його. Величезні хмарочоси, обвішані гігантськими неоновими екранами, транслювали яскраву рекламу. Тисячі людей одночасно рушали через знамените перехрестя, щойно спалахувало зелене світло. Токіо жив своїм ритмом, у якому Артем почувався абсолютно чужим і загубленим.

Він підійшов до призначеного місця зустрічі — біля пам'ятника собаці Хатіко. Накрапав дрібний, теплий дощ. Артем нервово стискав у руках телефон, раз по раз перечитуючи рядок із листа: «Давай зустрінемося під неоновими вогнями перехрестя Сібуя».

Він вдивлявся в обличчя кожної дівчини, що проходила повз. Він шукав знайомі з дитинства риси: м'які русяві коси, круглі щоки з кумедними ямочками та ясні, трохи наївні зелені очі своєї сестри-двійняшки. Пройшло п'ятнадцять хвилин, пів години, сорок хвилин... Натовп проносився повз, але Ані не було. Серце Артема почало стискатися від раптового, панічного страху. Що, як це все — якась помилка? Жорстокий жарт?

Раптом потік людей трохи рідшав. За кілька кроків від нього, біля скляного вітража кав'ярні, зупинилася молода жінка. Вона була вдягнена в елегантне, строге темно-сіре пальто, яке носять японські бізнес-леді. Її волосся було підстрижене в ідеальне, стильне асиметричне каре кольору гіркого шоколаду. Постава була бездоганно рівною, а впевнені рухи видавали людину, яка твердо стоїть на ногах.

Жінка повільно повернула голову в його бік.

Артем ковзнув по ній поглядом і... відвернувся, продовжуючи шукати очима в натовпі свою Аню. Ця витончена, строга незнайомка аж ніяк не в’язалася з образом його сестри. У неї було зовсім інше обличчя. Тонке, вилицювате, з ледь помітними слідами філігранної пластичної хірургії на щоці та біля скроні — швами, які швейцарські лікарі накладали, збираючи її обличчя після п'яти обертів машини. Її очі більше не були світло-зеленими — крізь темні лінзи на нього дивився глибокий, майже чорний, спокійний погляд жінки, яка пройшла крізь пекло.

Дівчина тихо зітхнула, бачачи, як брат дивиться крізь неї. Вона зробила кілька повільних кроків у його бік і зупинилася всього за метр.

Артем знову здивовано поглянув на неї. Вона дивилася прямо на нього. Дуже пильно. Дуже сумно.

— Вибачте, ви когось чекаєте? — непевним голосом запитав Артем англійською, відчуваючи якусь дивну, тонку вібрацію в повітрі, від якої волоски на руках піднялися дибки.

Дівчина ледь помітно, куточками губ, усміхнулася. І в цій легкій, ледве вловимій міміці проглянуло щось таке далеке, рідне, з їхнього спільного дитинства.

Вона заговорила чистою українською мовою, і цей голос, хоч і став трохи нижчим і глибшим через шрами на гортані, миттєво пробив трирічну стіну його трауру:

— Справді... Ви мене не узнали, великий брате?

Артем застиг, наче вражений громом. Світ навколо нього — неонові екрани, шум Сібуї, сотні перехожих — просто зник, розчинився в тумані. Він дивився на її нове, чуже обличчя, але крізь форму носа та розріз очей раптом чітко побачив її душу. Душу своєї двійняшки, з якою вони ділили одне серце на двох ще до народження.

— Аня?.. — прошепотів він, і його голос зірвався на хрип. — Боже мій... Аню... це ти?

— Це я, Артемчику, — тихо відповіла вона, і в її темних очах нарешті блиснули справжні, гарячі сльози. — Це я.

Артем більше не міг стримуватися. Він зробив стрімкий крок уперед, обхопив її руками і міцно притиснув до себе. Він тримав її так сильно, наче боявся, що вона знову перетвориться на привид і зникне в токійському тумані. Він зарився обличчям у її нове, темне волосся, і його плечі почали судорожно здригатися від ридань. Три роки заперечення, три роки залізної зими і фальшивих похоронів виходили з нього з цими сльозами прямо посеред галасливого японського мегаполісу.

Аня міцно обняла його у відповідь, гладячи по спині своєю тонкою, тепер уже абсолютно здоровою рукою.— Все добре, братику. Я тут. Тепер усе точно буде добре.