Частина 6. Сім ударів у браму смерті

Поки літак медичної евакуації Falcon тримав курс на Цюрих, розрізаючи густі осінні хмари на висоті десяти тисяч метрів, усередині білого салону розгорталося справжнє цифрове та біологічне пекло. Аня була підключена до портативного медичного комплексу, який безперервно зчитував її життєві показники.

Дядя Віктор сидів поруч, не зводячи очей з монітора. Раптом рівний синусоїдальний графік пульсу на екрані зламався. Ритм став хаотичним, а потім перетворився на рівну, довгу лінію, що супроводжувалася пронизливим, безперервним писком.

— Зупинка серця! Асистолія! — крикнув асистент-реаніматолог, хапаючи рукоятки дефібрилятора. — Тиск нуль!

— Заряди до двохсот! — скомандував Віктор, миттєво перетворюючись із турботливого дядька на залізного, холоднокровного професора нейрохірургії. — Розряд!

Тіло Ані здригнулося на ношах. На моніторі знову з'явився слабкий, але стабільний ритм. Віктор витер піт із чола. Це був перший раз, коли її душа ледь не покинула тіло під час цього польоту. Проте понівечений аварією організм дівчини, виснажений важкою травмою мозку та внутрішніми кровотечами, почав відмовляти на такій висоті. Атмосферний тиск, незважаючи на герметизацію кабіни, тиснув на пошкоджені судини.

Через п'ятнадцять хвилин датчики знову вибухнули червоними спалахами.

— Фібриляція! Серце знову стало! — крикнув асистент.— Адреналін, кубик у вену! — кричав Віктор. — Заряд двісті п'ятдесят! Розряд!Тіло знову сіпнулося. Ритм повернувся. Це була друга зупинка.

Протягом наступних двох годин польоту літак Falcon перетворився на поле запеклого бою між життям і смертю. Серце Ані зупинялося знову і знову. Третій раз стався над кордоном із Польщею — лікарям довелося робити непрямий масаж серця вручну, ламаючи крихкі ребра, щоб змусити кров рухатися. Четвертий і п'ятий раз аварійні сигнали лунали один за одним, коли літак проходив зону турбулентності над Чехією. Організм дівчини здавався випаленою пустелею, де життя трималося лише на тонкій ниточці апаратів і залізній волі її дядька.

Коли Falcon почав зниження над Альпами, серце заніміло вшосте. Віктор сам став до дефібрилятора, його руки тремтіли не від старості, а від дикого страху втратити племінницю.

— Живи, Аню! Живи, мала! Твій брат бореться там, ти маєш боротися тут! — кричав він, запускаючи її пульс ушосте.

Найстрашніший момент настав, коли шасі літака торкнулися злітної смуги аеропорту в Цюриху. Від різкого поштовху під час приземлення судини головного мозку Ані знову зреагували набряком. Монітор видав довгий, глухий сигнал. сьома зупинка серця. Найсмертоносніша. Пряма лінія трималася майже дві хвилини. Лікарі реанімобіля, які вже чекали біля трапу, заскочили в салон. Спільними зусиллями, за допомогою прямого введення ліків у серцевий м'яз та потужного електричного імпульсу, який ледь не спалив датчики, серце Ані зробило перший, важкий, але самостійний удар.

Вона вижила. Сім разів переступивши поріг смерті, дівчина вчепилася за життя.

Реанімобіль із закритими шторами підлетів до приватного корпусу швейцарської клініки Віктора. На порозі, затискаючи руками рота, вся в сльозах стояла Олена Коваль — мама Ані та Артема. Коли засклений медичний бокс викотили з машини, вона кинулася до нього, але Віктор обережно перехопив її.

— Олено, тихо, тихо! Вона жива, — важко дихаючи, сказав Віктор, його халат був повністю мокрим. — Вона витримала переліт. Але для всіх ми мертві. Розумієш? Жодного слова нікому за межами цієї палати.

Мама Олена кивнула, ковтаючи сльози. Вона дивилася крізь скло боксу на свою колись веселу, енергійну доньку, яка зараз була блідою, як мармур, із посіченим обличчям та купою медичних трубок.

Аню негайно перевели в суперсучасну барокамеру інтенсивної терапії, де тиск і кисень контролювалися комп'ютерами нового покоління. Тут, під захистом швейцарських Альп та найнадійнішої охорони клініки, вона нарешті була в безпеці від довгих рук синдикату «Vanguard». Мама сіла біля її ліжка, міцно стиснувши її праву, єдину неушкоджену руку, і почала тихо молитися, обіцяючи не відходити ні на крок.

А в цей самий час в Україні, за тисячі кілометрів від Цюриха, Артем стояв біля вікна своєї порожньої квартири. Дощ нарешті закінчився, лишаючи на склі брудні розводи. Його телефон блимнув. Прийшло зашифроване повідомлення від дядька Віктора: «Долетіли. Сім зупинок, але ми повернули її. Вона в безпеці. Починайте».

Артем видалив повідомлення і повернувся до Макса, який сидів за його кухонним столом із купою оперативних карт та схем пересування конвою Вікторії-Луїзи.

— Аня на місці. Вона вижила, — тихо, але з залізним спокоєм сказав Артем. — Тепер давай зробимо так, щоб ці виродки пошкодували, що взагалі народилися.

Макс підняв очі від карт, і на його обличчі з'явилася хижа посмішка офіцера спецслужб.

— Завтра зранку Вікторію перевозять до суду. Її люди готують засідку на мосту через Дніпро, щоб відбити її. Вони впевнені, що ми розбиті через смерть Ані і втратили пильність. Насправді... у кожній машині конвою сидітиме штурмова група під прикриттям. А ти, Артеме, гратимеш головну роль — ти приїдеш під суд із тією самою флешкою, щоб нібито обміняти її на безпеку батька. Вони клюнуть на цей живець.

Пастка була готова. Ворог думав, що Аня Коваль мертва, а її сім'я зламана. Вони не знали, що «Привид» уже вийшов на полювання.