Частина 2. Між життям та смертю

Шосе затихло. Вантажівка, яка збила машину Ані, навіть не пригальмувала — вона важко перевалилася через міст і зникла в сірому тумані промислової зони. На місці аварії залишився лише покручений, розірваний навпіл металевий відбійник та глибокі чорні сліди гальмівного шляху, які вели прямо в прірву кювету.

«Тойота» лежала на даху на самому дні яру, затиснута між двома старими тополями. Двигун заглух, лише з-під зім'ятого капота виривалися густі клуби білої пари. Радіо, яке дивом продовжувало працювати, тихо шипіло, пробиваючись крізь перешкоди якоюсь веселою ранковою мелодією. Це виглядало як страшне знущання.

Аня висіла на паску безпеки головою вниз. Вона була непритомна. Обличчя перетворилося на суцільну криваву маску — осколки лобового скла глибоко посікли шкіру. Її ліва рука була неприродно вивернута, затиснута між дверима та зміщеною панеллю приладів. Дихання дівчини було слабким, поверхневим. Кожна секунда всередині цієї залізної труни наближала її до смерті.

Першим забив на сполох Макс.

Він сидів у своєму кабінеті в управлінні кібербезпеки СБУ, аналізуючи останні звіти щодо залишків синдикату «Vanguard». Вони вже тиждень вели прихований моніторинг телефонних ліній та серверів, які могли бути пов'язані з поплічниками Вікторії-Луїзи. Раптом один із підлеглих Макса підняв руку, закликаючи до тиші.

— Шефе, у нас тривожний сигнал, — швидко заговорив оперативник, клацаючи мишкою. — Ми перехопили зашифроване повідомлення, яке пройшло через польський проксі-сервер дві хвилини тому. Текст короткий: «Пташку збито на трасі Т-10. Завдання виконано».

Макс миттєво зблід. Траса Т-10 була саме тією дорогою, якою Аня щоранку їхала на роботу.

— Геолокація Ані! Негайно! — крикнув він, зриваючись зі стільця.

— Її телефон... мітка зупинилася п'ять хвилин тому в районі промзони. Руху немає.

Макс не став чекати. Він схопив куртку, зброю і вилетів з кабінету, на ходу набираючи номер Артема.

— Артеме! З Анею щось сталося на трасі! Я їду туди, збирай рятувальників і підтягуйся до повороту на промзону! — прокричав Макс у слухавку, застрибуючи у свій оперативний автомобіль.

Артем, який у цей момент сидів на кухні, випустив телефон із рук. Скло екрана тріснуло, але він цього навіть не помітив. Сонливість і депресія злетіли з нього за долю секунди. Лишився тільки дикий, тваринний страх за єдину сестру. Через хвилину він уже летів містом на своєму кросовері, ігноруючи червоні сигнали світлофорів.

Коли Макс і Артем майже одночасно під'їхали до розірваного відбійника, там уже стояли кілька випадкових машин. Люди дивилися вниз, у кювет, але ніхто не наважувався спуститися по крутому, слизькому схилу.

— Аня! — закричав Артем, вискакуючи з машини.

Він кинувся вниз, ковзаючи по мокрій траві та багнюці, падаючи й знову піднімаючись. Макс біг поруч, тримаючи в руках тактичний ліхтар і аптечку.

Коли вони дісталися дна кювету і побачили те, що залишилося від «Тойоти», Артем закрив рот долонею, щоб не закричати від безсилля. Машина була зім'ята так, наче по ній проїхав танк.

--Аню! Ти чуєш мене?! — Макс підбіг до розбитого бокового вікна, підсвічуючи ліхтарем салон.

У світлі променя він побачив її. Бліда, закривавлена, нерухома.

— Вона жива, але пульс дуже слабкий! — крикнув Макс Артему, який підбіг з іншого боку і намагався голими руками виламати заклинені двері. — Стоп, Артеме, не смикай кузов! Машина нестабільна, може перевернутися і розчавити її! Чекаємо рятувальників з гідравлічними ножицями, вони вже їдуть!

— Ми не можемо чекати! Вона ж стікає кров'ю! — кричав Артем, його обличчя було мокрим від сліз та дощу. — Аню, тримайся, маленька! Брат тут, я з тобою!

У цей момент десь далеко, на вершині пагорба, почувся рятівний звук сирен швидкої допомоги та ДСНС. Почалася запекла боротьба за кожну хвилину життя Ані.