Частина 7. Заміська пастка

Старенька «Тойота» Ані летіла розмитою від дощу трасою, обганяючи вантажівки. Дівчина міцно стискала кермо. Пальці побіліли від напруги. Вона постійно кидала погляд на екран смартфона, де була відкрита програма відстеження геолокації Артема. Брат увімкнув сімейний доступ до геопозиції ще рік тому, і це стало в нагоді. Його мітка рухалася тією ж трасою, але на три кілометри попереду.

«Вона взяла його з собою, — здогадалася Аня, і від цієї думки в неї перехопило подих. — Луїза використовує Артема як живий щит і перепустку. Батько нічого не запідозрить, якщо син приїде в гості з дівчиною. Він сам відчинить їм двері».

Через тридцять хвилин шалених перегонів Аня звернула з шосе на ґрунтову дорогу, що вела через густу лісосмугу до дачного кооперативу «Вишеньки». Тут дорога перетворювалася на суцільне болото з калюжами. Дівчина вимкнула фари, щоб не привертати уваги, орієнтуючись лише на тьмяне світло сірого полудня.

Вона зупинила машину за двісті метрів від батьківського будинку, сховавши її між густими кущами дикої обліпихи. Навколо панувала тиша, яка здавалася неприродною, майже зловісною. Тільки десь далеко в лісі кричала якась пташка.

Аня обережно вийшла з машини, прихопивши з собою рюкзак із ноутбуком, і рушила вперед пішки, ховаючись за парканами сусідських порожніх дач. Попереду, біля воріт батьківського будинку, вона побачила дві машини. Перша — знайомий кросовер Артема. Друга — великий чорний мікроавтобус із тонованими вікнами та номерами, які Аня навіть здалеку не змогла розпізнати. Мабуть, підробка.

«Група супроводу вже тут», — серце Ані забилося в шаленому ритмі.

Вона підібралася до дерев'яного паркану батьківського саду і зазирнула крізь щілину. Двері будинку були відчинені навстіж. У вітальні на першому поверсі горіло світло. Аня обережно пролізла крізь зламану секцію паркану в глибині саду і навшпиньках підійшла до заднього вікна, яке виходило на веранду. Вікно було трохи привідчинене для провітрювання, і звідти чітко доносилися голоси.

— Ігорю, я прошу тебе, заспокойся, — звучав глухий, старий голос її батька, Олексія Петровича. — Твоєї доньці не потрібен цей софт. Він принесе лише нещастя. Двадцять років тому ми ледь не знищили систему фінансової безпеки країни. Зупини її.

— Мій батько мертвий, Олексію, — крижаним, спокійним тоном відповіла Луїза. Вона стояла посеред кімнати, але тепер у її руках був не телефон, а короткий чорний пістолет із глушником. — І він помер у злиднях та забутті через те, що ти сховав ключ. Але тепер я закінчу його справу. Вводь пароль, старий. Прямо зараз. Мій ноутбук підключений до флешки. Мені потрібен твій цифровий підпис.

Поруч із Луїзою стояли двоє кремезних чоловіків у чорних тактичних куртках. Один із них тримав руку на плечі Артема, який сидів на стільці, зв'язаний по рукам і ногам товстим пластиковим кабелем.

Обличчя Артема було сірим. На щоці виднівся свіжий синець, а в очах застиг такий глибокий шок, що він, здавалося, навіть не кліпав. Його ілюзорний світ розлетівся на дрібні друзки. Дівчина, яку він кохав, яку вважав тендітною квіткою, зараз тримала його батька на прицілі й віддавала накази професійним найманцям.

— Луїзо... — прохрипів Артем, і з його очей покотилися сльози. — Будь ласка... Навіщо? Все, що було між нами... це все була брехня?

Луїза навіть не повернула голови в його бік.

— Ой, Артемчику, припини цей дешевий драматизм, — роздратовано кинула вона, не зводячи очей з Олексія Петровича. — Ти був просто зручним інструментом. Ключем від дверей цього будинку. Твоя сестричка виявилася трохи розумнішою, але вона занадто сильно злякалася, щоб завадити мені. Отже, Олексію, у тебе десять секунд. Або я стріляю твоєму синові в коліно. Мені потрібен лише твій живий палець на сканері або твій голос для аудіо-дешифратора. Ноги твого сина для цього не потрібні.

— Не чіпай його! — вигукнув батько, його руки затремтіли. — Я... я введу код. Тільки не чіпай дітей.

Аня зрозуміла, що спецназ Макса може не встигнути. Якщо батько введе код, Луїза просто прибере всіх свідків. Їм не потрібні люди, які знають правду про проект «Егіда». Потрібно було виграти час. Будь-якою ціною.

Вона дістала з рюкзака ноутбук. Роутер батька працював, і Аня автоматично підключилася до його мережі. Вона відкрила командний рядок. Двадцять хвилин тому, поки вона їхала, її скрипт аналізував вразливості смартфона Луїзи, який досі був підключений до тієї ж мережі через мобільну точку доступу.

Пальці Ані забігали по клавіатурі з неймовірною швидкістю. Вона знайшла порт доступу до ноутбука Вікторії-Луїзи, який лежав на столі перед її батьком.

«Ти думаєш, що ти головна в цифровому світі, Вікторіє? — думала Аня, запускаючи вірус-експлойт, який повністю блокував інтерфейс підключених пристроїв. — Подивимося, як твій софт працюватиме без зв'язку з сервером».

Вона натиснула клавішу «Ввід».

У ту ж секунду ноутбук на столі у вітальні видав гучний, неприємний писк. Екран спалахнув червоним кольором, а на моніторі з'явився великий напис: «Мережу заблоковано. Помилка 403. Доступ обмежено логістичним сервісом Коваль».

Луїза здригнулася від несподіванки й відступила на крок. Один із найманців миттєво кинувся до комп'ютера, люто клацаючи по клавішах.

— Що за чортівня?! — крикнула Луїза, її ангельське обличчя спотворилося від люті. — Що сталося з каналом зв'язку?

— Нас зламали, шеф! — крикнув найманець. — Хтось перехопив наш IP-сервер і пустив трафік по замкнутому колу! Флешка заблокована ззовні!

Луїза крутнулася на підборах і заглянула у вікно, що виходило на веранду. Її погляд зустрівся з поглядом Ані, яка стояла в кущах з ноутбуком у руках.

--Ах ти ж маленька сучка! — просичала Луїза, піднімаючи пістолет і цілячись прямо крізь скло в Аню.

Аня не встигла навіть закрити очі, як раптом повітря над дачним кооперативом розірвав гучний, оглушливий звук сирен. З-за рогу вулиці на шаленій швидкості вилетіли три броньовані мікроавтобуси з написами «СБУ». Вони з розгону протаранили паркан і заблокували чорний фургон найманців.