Частина 6. Ранковий театр

О шостій ранку Аня вже була на ногах. Вона навмисно не змивала синці на шиї та не зачісувала розпатлане волосся. Обличчя мало виглядати втомленим, блідим і згаслим — саме таким, яким його хотіла бачити Луїза. Дівчина зайшла на кухню і почала механічно варити каву. Руки трохи тремтіли, але це було навіть на руку її новій ролі.

Рипнули двері спальні Артема. Кроки наближалися до кухні.

Першим увійшов брат. Він виглядав жахливо — розгублений, змучений, із червоними від недосипу очима. Позаду нього, ховаючись за його плечем, ішла Луїза. Вона вже встигла вмитися і навіть нанести легкий макіяж, але її погляд, спрямований на Аню крізь плече Артема, був гострим і вивчаючим. Вона сканувала сестру свого хлопця, наче радар, намагаючись зрозуміти, чи та не збирається викинути новий фокус.

Аня навмисно опустила очі додолу і зробила крок назад, до самого підвіконня, демонструючи повну покірність і страх.

— Кава готова, — тихо, майже пошепки промовила Аня, не піднімаючи голови. — Артеме... Луїзо... вибачте за те, що сталося вночі. Мені... мені справді дуже соромно. Я не знаю, що на мене найшло. Мені здалося... ну, коротше, це був просто нервовий зрив. На роботі стільки стресу, і я... я перегнула палицю

Артем здивовано подивився на сестру. Він чекав продовження нічних звинувачень, криків і скандалів. Побачивши Аню такою беззахисною і зламаною, його серце миттєво зм'якшилося.

— Аню... — він підійшов до неї і обережно торкнувся її плеча. — Ну ти що... Головне, що ти все зрозуміла. Ми просто дуже перелякалися. Тобі треба відпочити, взяти кілька днів відпустки.

Луїза тим часом підійшла ближче до столу. Її очі запримітили синці на Аніній шиї, які вона сама ж і залишила кілька годин тому. На губах шпигунки на мить з'явилася ледь помітна, задоволена посмішка. Вона повірила. Вона вирішила, що нічна погроза подіяла бездоганно, і Аня тепер слухняно мовчатиме, боячись за життя батька.

— Все добре, Анечко, — солодким, ангельським голосом промовила Луїза, сідаючи за стіл. — Я не тримаю на тебе зла. Ми всі люди, у всіх бувають важкі часи. Головне, щоб між нами не було жодних таємниць та ворожнечі. Правда ж?

Ці слова про «таємниці» прозвучали як пряме знущання, але Аня лише слухняно кивнула, наливаючи їм каву.

— Мені треба на роботу, — сказала Аня, знімаючи фартух. — Я повернуся пізно. Не чекайте на мене.

Вона швидко зібрала речі й вийшла з квартири. Але вона поїхала не в офіс. Її план пастки вже почав діяти.

Поки Артем і Луїза спали перед світанком, Аня зробила те, у чому була найкращою. Вона підключила до домашнього Wi-Fi роутера спеціальний скрипт-перехоплювач пакетів даних (так званий «сніффер»). Луїза-Вікторія була професійним хакером, але вона користувалася домашньою мережею Ковалів через свій смартфон. Аня знала: щойно Луїза спробує протестувати вкрадену флешку або зв'язатися зі своїми спільниками з «Vanguard», її телефон відправить зашифровані пакети даних через цей роутер.

Аня сіла в найближчій кав'ярні біля будинку, відкрила свій робочий ноутбук і підключилася до домашнього роутера віддалено через захищений канал.

Екран замиготів графіками мережевої активності. Потекли перші рядки коду.

Минуло близько години. Раптом один із графіків стрімко підскочив угору. Об'єм передачі даних з IP-адреси смартфона Луїзи збільшився вдесятеро.

— Почалося, — прошепотіла Аня, затамувавши подих.

Луїза намагалася запустити флешку проекту «Егіда». На екрані ноутбука Ані почали з'являтися логи помилок, які отримував телефон Луїзи.

«Помилка доступу. Рівень 2. Потрібна автентифікація першого розробника. Введіть біометричний або символьний ключ».

Аня ледь не плеснула в долоні. Все йшло точно за її прорахунком! Луїза вперлася у стіну. Флешка без пароля батька була марною.

Але наступний рядок логів змусив Аню напружитися. Смартфон Луїзи зафіксував вихід в інтернет через захищений VPN-протокол. Вона надсилала повідомлення на зашифрований закордонний сервер. Аня запустила алгоритм дешифрування заголовків пакетів, який їй колись скинув Макс.

Їй вдалося перехопити і частково розшифрувати короткий текст повідомлення, яке Луїза відправила своєму адресату:

«Об'єкт 1 у мене. Але код заблокований. Потрібен живий О. К. Висуваюся до локації "Дача" через дві години. Підготуйте групу супроводу».

У Ані всередині все похололо. Вона випустила з рук чашку з кавою, яка з брязкотом упала на стіл, привертаючи увагу всього залу кав'ярні.

Луїза не збиралася чекати. Вона зрозуміла, що пароль у батька, і вже за дві години планувала їхати за місто, щоб вибити цей пароль силою. І вона збиралася взяти з собою «групу супроводу» — озброєних людей з кримінального синдикату «Vanguard». Життя її батька опинилося під прямою загрозою, яка вимірювалася хвилинами.

Аня швидко закрила ноутбук, сховала його в рюкзак і вискочила на вулицю. Вона мала випередити Луїзу. Але їхати туди самій або просто викликати звичайну поліцію, яка їхатиме годину через затори, було самогубством. Потрібно було діяти тонше й швидше.

Вона набрала номер Макса.

— Максе! Мені потрібен твій відділ кібербезпеки та силова підтримка. Луїза висувається до мого батька на дачу в селі Вишеньки. Вони хочуть забрати другу частину коду «Егіди». У мене є перехоплені логи її листування з синдикатом! Це загроза нацбезпеці, Максе, твій профіль! Рухайтеся туди прямо зараз!

— Прийняв, Аню! — голос Макса в слухавці миттєво став жорстким та офіційним. — Висилаю оперативну групу. Будемо там за сорок хвилин. Але ти сама нікуди не лізь, чуєш?! Стій на місці!

Аня скинула виклик. Стіяти на місці? Ну вже ні. Вона знала коротку дорогу через лісосмугу, якою можна було дістатися дачі швидше, ніж головною трасою, де зараз стояли затори. Вона мала бути там, щоб захистити батька, якщо спецназ запізниться бодай на хвилину.

Дівчина підбігла до своєї машини, завела двигун і з вереском шин рушила з місця. Час пішов на секунди. Фінальна битва за проект «Егіда» та життя її родини мала відбутися на засніженій заміській дачі.