Частина 5. По той бік екрана

Відповідь від Макса прийшла дивовижно швидко, зважаючи на те, що на годиннику була майже третя ночі. Екран заблимав зеленим індикатором захищеного месенджера.

«Аню? Ти не спиш у такий час? Що сталося? На тебе це не схоже».

Вона зробила глибокий подих, намагаючись вгамувати тремтіння в пальцях, і почала швидко набирати текст:

«Максе, мені потрібна твоя допомога. Неофіційно. Справа життя і смерті, без перебільшень. Мені потрібно знайти все, що є в закритих базах по компанії "Vanguard Technologies" та її засновнику Ігорю Воронову. Особливо цікавить його донька».

Минуло кілька довгих, напружених хвилин. Статус Макса змінювався з «друкує» на «в мережі», ніби він вагався або перевіряв канали зв'язку. Нарешті прийшло нове повідомлення:

«Ти впевнена, що хочеш туди лізти? "Vanguard" — це не просто шпигуни. Це серйозний міжнародний синдикат, який займався тіньовим софтом. Справа Воронова під грифом "Таємно". Але... зачекай п'ять хвилин. Спробую зробити безпечний зліпок бази через проксі-сервер».

Аня відкинулася на спинку стільця. Кожна секунда очікування здавалася вічністю. З коридору досі доносилися приглушені звуки — Артем заспокоював Луїзу, наливаючи їй воду на кухні. Аня чула її тихі, награні схлипування, і від цього звуку всередині все закипало від люті. Вона розуміла, що зараз за стіною ворог вивчає здобич, а її власний брат захищає цього ворога своїм тілом.

Раптом термінал видав тихий звуковий сигнал. Макс надіслав зашифрований архів, захищений паролем.

«Пароль — дата нашого випускного, пам'ятаєш? — написав він. — Аню, будь обережна. Офіційно Воронов вважається зниклим безвісти, але за нашими даними, його ліквідували інтерполом або конкурентами. А от його донька... По документах її звати Вікторія Воронова. Вона була головним тестувальником і "обличчям" батькових програм. Вона — психопат із високим IQ, яка вміє ідеально міняти особистості. Останнє її відоме місцеперебування — Варшава, рік тому. Потім вона зникла з радарів».

Аня швидко ввела пароль. Архів розпакувався, і перед її очима з’явилася офіційна картка розшуку Інтерполу. На фотографії, без макіяжу, з холодним, зібраним поглядом і зібраним у жорсткий пучок волоссям, дивилася вона. Луїза. Тобто Вікторія. Жодних сумнівів.

«Вікторія Воронова, — прочитала Аня її справжнє ім’я. — Професійний соціальний інженер. Використовує акторські здібності для проникнення в приватні структури».

Серед файлів був ще один документ — додаток до справи про проект «Егіда». Аня почала жадібно читати сухі рядки кримінального провадження двадцятирічної давнини.

Виявилося, що у 2006 році її батько, Олексій Коваль, вчасно зрозумів, яку небезпечну зброю вони створюють разом із Вороновим. Алгоритм «Егіда» створювався як ідеальний щит для захисту державних баз даних від кібератак. Але Ігор Воронов таємно модифікував код, перетворивши його на «відмичку» — вірус, здатний обходити будь-які криптографічні ключі та непомітно копіювати інформацію. Коли Олексій дізнався про це, він заблокував фінальну частину коду за допомогою унікального матеріального ключа-дешифратора (тієї самої флешки, яку щойно забрала Луїза-Вікторія) і вийшов із проекту, повністю стерши всі цифрові сліди на серверах. Воронов тоді лишився ні з чим. Його компанія розвалилася, а сам він згодом пустився у кримінальні заробітки, які й призвели до його фіналу.

Аня зрозуміла все. Вікторія повернулася, щоб закінчити справу свого батька. Вона знайшла єдину ниточку — сина Олексія Коваля, Артема, який нічого не знав про минуле батька, і через нього увійшла в довіру до родини.

Але тут Аня, як аналітик, помітила одну важливу деталь в описі архітектури «Егіди». Вона перечитала абзац тричі, щоб переконатися, що не помилилася.

«Увага: алгоритм має дворівневу систему автентифікації. Матеріальний носій (ключ) активує ядро програми лише у поєднанні з біометричним або індивідуальним паролем, відомим тільки першому розробнику — О. Ковалю».

Аня ледь не засміялася вголос від полегшення.

— Ти забрала флешку, Вікторіє... Але вона для тебе — просто шматок заліза без другої частини. Без пароля мого батька ти не зможеш запустити алгоритм.

Це був її шанс. Луїза-Вікторія ще не знає, що її здобич неповна. Коли вона спробує підключити флешку до своїх серверів, система вимагатиме другу частину коду. І тоді вона знову прийде — або до батька на дачу, або до Артема.

Аня швидко написала Максу:

«Дякую, ти врятував мене. Поки що нічого не роби. Якщо ти задієш офіційні канали СБУ, вони злякають її, і вона виконає свої погрози щодо моєї родини. Я маю сама виманити її на чисту воду».

«Аню, це занадто небезпечно! Ти не оперативник!»— миттєво відповів Макс, але дівчина вже закрила ноутбук.

Вона знала, що робити. Потрібно було негайно дізнатися, чи безпеці її батька зараз нічого не загрожує. Аня дістала свій мобільний телефон і набрала номер батька. Серце завмирало з кожним гудком. Один... другий... третій...

— Алло? Анечко? — пролунав у слухавці сонний, але такий рідний і спокійний голос батька. — Щось сталося, доню? Чому ти дзвониш серед ночі?

Почувши його голос, Аня ледь стримала сльози. Великий клубок підкотився до горла.

— Тату... все добре. Просто... просто мені наснився дуже поганий сон про тебе. Хотіла переконатися, що ти в порядку. Ти закрив двері на ніч? Газ вимкнений?

— Ха-ха, ну ти як маленька, — тихо засміявся батько. — Звісно, все закрив. Тут тихо, зірки світять. Не хвилюйся, відпочивай. Спи давай.

— Добре, тату. Я люблю тебе. Будь ласка, нікому не відчиняй двері, якщо хтось приїде без попередження. Навіть знайомим Артема. Обіцяєш?

— Обіцяю, доню. Що за дивні питання? Лягай спати.

Коли виклик завершився, Аня відчула, як її страх остаточно трансформувався у холодну, розважливу рішучість. Батько в безпеці, принаймні зараз. Луїза не діятиме радикально, поки не зрозуміє, що флешка заблокована.

Вона підійшла до вікна. Над містом починало сіріти перше світанкове проміння. Невдовзі Артем і Луїза мали вийти зі своєї кімнати. Аня знала: зараз почнеться найважча частина плану. Вона повинна вдати, що повністю зламана, налякана і підкорена погрозами Луїзи. Вона має змусити шпигунку повірити у свою повну перемогу, щоб та втратила пильність і припустилася своєї першої помилки в реальному часі.