Частина 4. Маска, яка не тисне

Час ніби сповільнився. Секунда, поки Артем кліпав від яскравого світла люстри, стала для Луїзи рятівним колом. Аня відчула, як залізні пальці на її шиї миттєво розтиснулися. Хватка зникла так швидко, наче її й не було.

Луїза не просто відпустила Аню — вона відсахнулася назад, перечепилася через уламки розбитої статуетки й з тихим зойком упала на паркет. Її обличчя в одну мить перетворилося на маску абсолютного, дикого жаху. Очі округлилися, наповнюючись сльозами, а губи затремтіли. Вона стиснула руку в кулак, надійно ховаючи затиснуту в долоні металеву флешку у внутрішню кишеню куртки.

--Артеме! Боже мій, Артеме, допоможи! — істерично закричала Луїза, притискаючи долоню до свого коліна. — Вона... вона збожеволіла!

Артем застиг на місці, переводячи ошелешений погляд з плачучої на підлозі Луїзи на Аню, яка важко дихала, тримаючись за шию. На шкірі Ані вже проступали червоні плями від пальців шпигунки.

— Що... що тут коїться? — Артем підбіг до Луїзи й обережно підняв її на руки. — Луїзо, чому ти тут? Ти ж поїхала!

— Я... я забула свій срібний браслет на кухні, — схлипувала Луїза, ховаючи обличчя на грудях хлопця. — Попросила таксиста зачекати, відчинила двері твоїм ключем, щоб не будити вас... Хотіла тихенько забрати. Але твоїй сестрі, мабуть, здалося, що це грабіжник. Вона вискочила з кімнати з цією статуеткою... Вона кричала, що ненавидить мене! Що я не отримаю тебе! Вона кинула в мене порцеляну, а потім почала душити себе, кричачи, що все одно вижене мене з цього дому! Артеме, мені страшно, вона неадекватна!

Аня слухала цю брехню і не вірила своїм вухам. Театральність, з якою Луїза вивертала факти, була настільки філігранною, що звичайна людина повірила б без вагань.

— Вона бреше! — хрипким, зірваним голосом вигукнула Аня. — Артеме, подивися на її кишеню! Вона обікрала кабінет батька! Вона шукала схованку! Вона погрожувала мені й нашому батькові! Її батько — кримінальний хакер, її паспорт фальшивий, її не звати Луїза Вернер!

Артем повернувся до сестри. В його очах Аня побачила не розуміння, а глибокий, болючий відчай і... розчарування.

— Аню... припини. Будь ласка, зупинись, — тихо, але з металом у голосі сказав він. — Я знав, що ти недолюблюєш її. Але це... це вже занадто. Який кабінет? Який хакер? Ти чуєш себе? Ти вигадала якийсь шпигунський трилер, щоб просто вижити мою дівчину з життя?

— Артеме, у неї в кишені флешка нашого батька з проекту «Егіда»! Обшукай її! — Аня зробила крок вперед, протягуючи руку, але Артем різко закрив Луїзу своїм тілом.

— Досить! — крикнув він так, що затремтіли шибки. — Ти розбила мою улюблену статуетку. Ти налякала Луїзу до напівсмерті. Подивіться на неї, вона вся тремтить! Луїзо, маленька, ходімо звідси. Ходімо в мою кімнату.

Луїза, ховаючи обличчя за його плечем, на мить повернула голову до Ані. Сльози все ще блищали на її щоках, але губи... губи знову вигнулися в ледве помітній, зневажливій посмішці переможця. Вона легенько поплескала пальцем по своїй кишені, нагадуючи про погрозу. Мовчи, або постраждає батько.

Артем увів Луїзу з кабінету, гучно зачинивши за собою двері.

Аня залишилася стояти посеред розбитих порцелянових уламків. На годиннику було 02:40. Вона програла перший раунд. Програла з тріском. Луїза отримала те, за чим прийшла — ключ від алгоритму «Егіда». Тепер у неї були всі карти на руках, а в Ані — лише синці на шиї та розлючений брат, який вважає її божевільною ревнивицею.

Аня сіла на стілець батька. Ситуація здавалася безвихідною. Якщо вона зараз розповість усе поліції — у неї немає прямих доказів крадіжки, адже флешка була в таємній схованці, про яку ніхто не знав, а Артем підтвердить версію Луїзи. До того ж, погроза Луїзи щодо батька на дачі була надто реальною. Люди з «Vanguard Technologies» не зупиняються перед убивством, якщо на кону стоять мільярди.

«Я не можу діяти відкрито, — гарячково міркувала Аня, витираючи сльози безсилля, що підступили до очей. — Але я не здамся. Вона думає, що залякала мене. Вона думає, що цифри й коди — це лише зброя її батька. Але я теж аналітик. І я знайду її слабке місце».

Дівчина піднялася, ігноруючи біль у забитому зап'ясті, і повернулася до своєї кімнати. Вона знову сіла за комп'ютер. Монітор ожив.

Луїза забрала фізичну флешку. Але проект «Егіда» створювався двома людьми — Ковалем та Вороновим. І якщо її батько сховав матеріальний носій тут, у квартирі, то десь мали залишитися робочі чернетки, цифрові копії або хоча б логи доступу.

Аня відкрила свій особистий зашифрований хмарний архів.— Ну що ж, «Луїзо»... Ти думаєш, що ти єдина, хто вміє грати в хованки? Подивимося, хто з нас краще аналізує ризики.

Вона почала писати повідомлення людині, контакту якої ніколи не хотіла торкатися. Людині, яка працювала у відділі кібербезпеки СБУ і колись давно, в студентські роки, була закохана в неї. Його звали Макс. І він був єдиним, хто міг перевірити інформацію про «Vanguard» без офіційних ордерів і зайвого галасу.

Пальці знову застукали по клавішах, відбиваючи ритм нової, прихованої війни, яка щойно розпочалася в стінах цієї квартири.