Частина 3. Нічний візитер

Страх — це дивне почуття. Він може паралізувати, а може діяти як адреналіновий укол, загострюючи всі органи чуття до межі. Аня обрала друге. Тіло наче саме знало, що робити. Вона скинула домашні капці й залишилася в одних шкарпетках, щоб пересуватися абсолютно безшумно.

Крізь щілину в дверях було видно, як тонка смужка світла від екрана телефона Луїзи ковзає по корінцях книжок у кабінеті батька. Батько вже пів року жив на дачі за містом після того, як лікарі порадили йому спокій та свіже повітря. Кабінет стояв замкненим, і туди рідко хто заходив. Але Луїза прийшла саме туди.

Аня обережно вислизнула у темний коридор. Серце калатало у грудях так сильно, що, здавалося, його стукіт чути на всю квартиру. Вона зробила три кроки вперед, притискаючись спиною до холодної стіни, і зазирнула в кімнату.

Луїза стояла біля старої дубової шафи, де батько зберігав свої наукові журнали, креслення та старі папки. На ній були тонкі шкіряні рукавички. Вона діяла професійно: не вивертала шухляди, не створювала безладу, а методично перебирала кожну папку, повертаючи її на місце з точністю до міліметра. Вона шукала щось конкретне. Щось пласке.

Раптом рука Луїзи зупинилася на нижній полиці. Вона намацала подвійне дно у старій дерев'яній коробці з-під шахів. Аня затамувала подих. Вона й сама не знала, що там є схованка! Батько ніколи не розповідав про неї.

Луїза дістала зі схованки стару, покриту пилом флешку у важкому металевому корпусі. На її торці було вигравіювано ту саму літеру «Е» — логотип проекту «Егіда». Обличчя Луїзи, підсвічене знизу екраном телефона, спотворилося хижою, тріумфуючою посмішкою. Вона знайшла те, за чим прийшла.

Аня зрозуміла: якщо Луїза зараз піде з цим, Артем ніколи не дізнається правди, а їхня родина опиниться під смертельною загрозою. Потрібно діяти. Прямо зараз.

Вона простягнула руку і намацала на комоді в коридорі важку порцелянову статуетку — подарунок Артема. Міцно стиснувши її в кулаку, Аня зробила крок у кабінет і голосно, чітко вимовила:

— Поклади це на місце, Луїзо. Чи як тебе там насправді звати.

Луїза здригнулася, але лише на частку секунди. Вона повільно повернулася. В її очах не було страху — лише холодне, розважливе роздратування. Вона навіть не заховала флешку, просто затиснула її в долоні.

--О, Анечко, — тихо, майже ніжно прошепотіла Луїза, вимикаючи ліхтарик на телефоні. Кімнату знову залило лише слабке світло місяця з вікна. — Ти таки не спала. Знаєш, зайва цікавість губить людей. Особливо таких домашніх дівчаток, як ти.

— Я знаю все, — збрехала Аня, намагаючись, щоб її голос звучав максимально впевнено. — Я знаю про твого батька, Ігоря Воронова. Знаю про компанію «Vanguard Technologies» і про те, що твій паспорт — фальшивка. Я вже відправила всі дані своїм колегам. Якщо зі мною або з Артемом щось станеться, поліція буде тут за п'ять хвилин.

Луїза на мить замовкла, уважно вдивляючись в обличчя Ані. А потім... вона тихо, моторошно засміялася. Цей сміх зовсім не був схожий на той милий дівчачий сміх, яким вона чарувала Артема.

— Поліція? Колеги-аналітики? — Луїза зробила крок вперед, і Аня мимоволі відступила назад, міцніше стиснувши статуетку. — Ти справді думаєш, що граєш у дитячий детектив? «Vanguard» — це лише верхівка айсберга, мала. Мій батько і твій батько створили дещо, що коштує дорожче, ніж усі активи твоєї логістичної фірми разом узяті. Вони створили алгоритм, здатний зламати будь-яку банківську систему світу. Тільки от мій батько пішов до кінця, а твій — злякався і сховав ключ тут.

— Мій батько — чесна людина! — відрізала Аня.

— Твій батько — боягуз, який залишив свого партнера гнити в тюрмі, а сам прикинувся бідним пенсіонером! — шипіла Луїза, і в її голосі вперше проступила справжня, люта ненависть. — Але тепер усе закінчиться. Я забираю те, що належить моїй родині.

Луїза зробила стрімкий випад вперед. Аня не встигла зреагувати — Луїза перехопила її руку зі статуеткою, професійним больовим прийомом викрутила зап'ястя, змусивши дівчину скрикнути від болю і випустити порцеляну на підлогу. Статуетка з гуркотом розбилася на друзки.

--А тепер слухай сюди, — прошепотіла Луїза, притиснувши Аню до стіни й заглядаючи їй прямо в очі. Її пальці стискали горло Ані так, що ставало важко дихати. — Ти зараз закриєш свій ротик. Ти не скажеш Артему жодного слова. Бо якщо ти смикнешся — твій любий братик випадково потрапить під машину дорогою на роботу. Або твій батько на дачі забуде вимкнути газ. Ти мене зрозуміла?

В Ані в очах темніло, але раптом у коридорі спалахнуло яскраве світло.

— Що тут відбувається?! — пролунав сонний, але шокований голос Артема.

Він стояв на порозі кабінету в трусах і футболці, протираючи очі, і з жахом дивився на картину перед собою: його дівчина притискала його сестру до стіни, тримаючи її за горло.