Частина 2. Сліди на цифровому склі

Пальці Ані літали по клавіатурі зі швидкістю, яка лякала її саму. Вона розгорнула супутникову карту і вставила отримані з метаданих координати. Екран слухняно наблизив зображення, проходячи крізь шари хмар, цифрових шумів і ліній доріг, поки не зупинився на околиці Стрия.

Це було старе, напівзакинуте промислове приміщення. Колишня меблева фабрика чи складські ангари, оточені порослими бур’яном парканами та заіржавілими залізничними коліями. Навколо — жодної житлової забудови в радіусі пів кілометра.

«Чому дівчина, яка позиціонує себе як витончена столична естетка, робила фотографію в закинутій промзоні на Львівщині три роки тому? — Аня підперла підборіддя кулаком. — І чому на знімку, який вона виклала лише пів року тому під виглядом "ранкової кави в моїй новій київській студії", зашитий саме цей маркер?»

Вона повернулася до самої фотографії. Це був дуже якісний знімок: на передньому плані — порцелянова чашка з лате-артом у формі серця, край дорогого ультрабука та витончена жіноча рука з акуратним манікюром. На задньому плані — розмитий білий фон, який легко прийняти за стіну сучасної фотостудії в стилі мінімалізму.

Аня запустила професійний графічний редактор і завантажила туди оригінал зображення, витягнутий з кешу. Вона почала крок за кроком змінювати контрастність, прибирати цифрове розмиття (боке) на задньому плані та вирівнювати експозицію. Фокус камери був на чашці, але Аню цікавило те, що Луїза намагалася приховати за допомогою ефекту "портрету".

Хвилини стрімко минали. Настільний годинник тихо цокав: 01:15. Аня не помічала ні холоду в кімнаті, ні втоми в очах. Вона була повністю поглинена процесом, який нагадував розплутування старої, гордієвої нитки.

Нарешті, після тривалої фільтрації шумів, задній план став чіткішим. Це була не стіна студії. Це була металева конструкція, схожа на армоване скло промислового вікна, за яким проглядалися контури важкого обладнання або серверних стійок. А на самій рамі вікна, ледь помітно через кут заломлення світла, виднілася відбита наліпка з логотипом.

Аня збільшила цей фрагмент до максимуму. Пікселі розпливалися, перетворюючись на кольорові квадрати. Вона застосувала алгоритм штучного інтелекту для відновлення країв зображення. На екрані проступив круглий емблематичний знак: стилізована літера "V", переплетена з крилами змія, або чимось схожим на дракона. Під нею був дрібний напис англійською мовою.

— "Vanguard Logistics"... ні, "Vanguard Technologies", — вголос прочитала Аня, прищурившись.

Ця назва здалася їй знайомою. Як аналітик великої логістичної компанії, вона щодня стикалася з сотнями назв фірм, підрядників та міжнародних холдингів. Аня відкрила внутрішню закриту базу даних своєї компанії, до якої мала віддалений доступ через VPN для екстреної роботи з дому.

Запит: Vanguard Technologies.

Екран видав коротку довідку. Компанія була зареєстрована в офшорній зоні на Кіпрі, але мала кілька філій у Східній Європі. Сфера діяльності — розробка програмного забезпечення для систем безпеки та... закритий ліквідаційний процес, що розпочався якраз три роки тому після гучного міжнародного скандалу.

Аня почала жадібно вчитуватися в юридичні документи. Причина ліквідації: звинувачення у промисловому шпигунстві, нелегальному зборі персональних даних високопосадовців та фінансових махінаціях у особливо великих розмірах. Керівництво компанії зникло безвісти прямо перед обшуками інтерполу. Серед головних фігурантів справи значився такий собі Ігор Воронов — головний архітектор програмного забезпечення та засновник українського філіалу, який базувався... саме у Стрию.

— Воронов Ігор, — прошепотіла Аня. — А Луїза за документами — Вернер Луїза Ігорівна. По батькові збігається. Ініціали прізвища теж. Вона змінила прізвище, щоб позбутися зв’язку з батьком-втікачем?

Але якщо Луїза — донька кримінального розробника, чому вона зараз тут, поруч з Артемом? Яке відношення звичайна сім’я Ані та Артема має до міжнародного синдикату цифрових шпигунів? Наша родина — звичайні люди. Батько все життя пропрацював інженером на пенсії, мама — вчителька математики в школі. Артем — менеджер середньої ланки в автосалоні. Тут не було ні великих грошей, ні державних таємниць.

«Ти ще не знаєш, з ким зв'язалася твоя сім'я».

Слова Луїзи знову спалахнули в пам'яті, набуваючи тепер зовсім іншого, зловісного відтінку. Вона не погрожувала тим, що її родина сильна. Вона натякала на те, що наша родина приховує якусь таємницю.

Аня відчула, як її серце забилося в шаленому ритмі. Вона відкрила сімейний архів на своєму комп’ютері — папку зі старими відсканованими фотографіями та документами батьків. Що, як відповідь криється не в минулому Луїзи, а в минулому її власного батька?

Вона почала переглядати старі трудові книжки батька, які колись сканувала для оформлення якихось соціальних виплат. Олексій Петрович Коваль. Інженер-конструктор. У графі "місце роботи" за 1990-ті та початкові 2000-ні роки значилися звичайні заводи. Але в період з 2004 по 2008 рік була дивна перерва. Запис у книжці стверджував, що він працював у науково-дослідному інституті, який згодом був приватизований та реорганізований.

Аня зробила глибокий подих і ввела назву цього інституту в пошуковик, поєднуючи його з прізвищем "Воронов".

Результат змусив її заціпеніти.

На екрані з’явилася архівна стаття місцевої газети за 2006 рік про розробку нової системи шифрування даних. На фотографії стояли двоє молодих, усміхнених чоловіків у лабораторних халатах. Одним із них був її батько, Олексій Коваль. Другим — Ігор Воронов.

Підпис під фото гласив: «Головні розробники проекту "Егіда" О. Коваль та І. Воронов заявляють про прорив у сфері цифрового захисту».

Аня відчула, як кімната навколо неї починає обертатися. Це не було випадкове знайомство Артема з красивою дівчиною на виставці. Це був чітко спланований, холодний розрахунок. Луїза Вернер — або як її там насправді звати — прийшла в життя Артема не через кохання. Вона шукала щось, що пов’язане з минулим їхніх батьків. З проектом "Егіда".