Глава 2. Анатомія підозри

Частина 1. Ніч без сну та перші цифри

Коли двері за Луїзою нарешті зачинилися, у квартирі лишився важкий, солодкувато-нудотний шлейф її дорогих парфумів. Артем ще кілька хвилин стояв біля вікна у вітальні, проводжаючи поглядом її білий силует, що сідав у таксі. На його обличчі блукала та сама дурнувата, абсолютно безтурботна посмішка, яка так сильно дратувала Аню останні три місяці. Посмішка людини, яка добровільно одягла на очі щільну пов’язку.

— Вона неймовірна, правда? — тихо, ніби сам до себе, промовив Артем, не повертаючи голови. — Знаєш, Ань, мені іноді здається, що я її не заслуговую. Вона така… тендітна. Мов кришталь.

Аня, яка досі сиділа за кухонним столом, стиснула пальці навколо холодної чашки з недопитим чаєм. Метал ложечки тихенько звикнув. Тендітна? Кришталь? Перед очима дівчини досі стояв той короткий, але крижаний момент, коли Артем вийшов у коридор. Миттєве перетворення Луїзи. Зміна міміки, від якої спиною пробіг табун сирости. «Ти ще не знаєш, з ким зв'язалася твоя сім'я». Ці слова все ще лунали в Аніних вухах, мов низькочастотний гул перед землетрусом.

--Так, Артеме. Дуже тендітна, — стримано відповіла Аня, намагаючись, щоб її голос не здригнувся. — Прямо-таки з титановим стрижнем усередині.

— Ти знову за своє? — Артем нарешті відвернувся від вікна. Його брови зсунулися до перенісся, а в очах спалахнуло звичне роздратування. — Чому ти не можеш просто порадіти за мене? Ти з першого дня дивишся на неї як прокурор на підсудного. Луїза намагається тобі сподобатися, вона постійно питає, що тобі подарувати, як твої справи… А ти? Холодна, як айсберг. Вона сьогодні навіть ніяково почувалася!

«Ніяково? Вона мені погрожувала у твоїй же кухні!» — хотіла крикнути Аня. Слова вже готові були зірватися з язика. Вони пекли зсередині. Але вона вчасно прикусила губу. Стоп. Дихай.

Аня добре знала свого брата-двійняшку. Вони ділили одне серце на двох з самого народження, відчували біль один одного, але в питаннях емоцій Артем завжди був занадто відкритим, довірливим і… вразливим. Якщо вона зараз почне кричати, що його ідеальна дівчина — це дволикий монстр, Артем просто закриється. Він сприйме це як черговий напад сестринських ревнощів. Дівчата, з якими він зустрічався раніше, ніколи не подобалися Ані, і Артем звик думати, що це просто її особистий «пунктик». Луїза прорахувала це ідеально. Вона знала, що Аня не має доказів. Тільки слова проти слів. А кому повірить закоханий до нестями хлопець? Звісно, тій, яка шепоче йому слова кохання на вушко, а не сестрі, яка вічно бурчить у кутку.

— Вибач, — Аня змусила себе розслабити плечі й підняла руки в примирливому жесті. — Мабуть, я просто втомилася. На роботі важкий тиждень. Не звертай уваги, Артемчику. Я справді бажаю тобі щастя.

Артем миттєво відтанув. Його м’який характер був і його даром, і його прокляттям. Він підійшов, міцно обійняв Аню за плечі й поцілував у маківку.

— Ну от і добре. Все буде супер, побачиш. Ладно, я спати, бо завтра зранку звіт перед шефом. На добраніч, мала.

— На добраніч, великий брате, — тихо всміхнулася вона, хоча різниця між ними була всього у чотири хвилини.

Коли кроки Артема затихли в глибині коридору і рипнули двері його спальні, Аня нарешті дозволила собі видихнути. Вся її вдавані спокій та розслабленість злетіли, мов луска. Обличчя стало серйозним, а в очах з’явився той самий впертий блиск, який з’являвся завжди, коли перед нею стояла нерозв’язна задача. Аня працювала аналітиком даних у логістичній компанії. Вона звикла вірити не словам, не емоціям, а фактам. Цифрам. Слідам, які залишає після себе кожна людина.

Луїза припустилася величезної помилки. Вона вирішила, що Аня — просто налякана дівчинка, яку можна залякати однією фразою. Але вона не знала, що Аня вміє шукати інформацію там, де інші бачать лише порожнечу.

Дівчина повернулася до своєї кімнати, тихо зачинила двері на клямку і сіла за робочий стіл. Величезний монітор комп’ютера спалахнув, підсвітивши її обличчя синюватим світлом. На годиннику було 23:45. Попереду була довга ніч.

«Отже, почнемо з базових речей, — думала Аня, швидко стукаючи пальцями по клавіатурі. — Що ми знаємо про Луїзу Вернер? Вік — 24 роки. Народилася нібито в Одесі, переїхала до столиці два роки тому. Працює дизайнером інтер’єрів на фрілансі. З Артемом познайомилася на виставці сучасного мистецтва. Все звучить як ідеальна анкета для сайту знайомств. Занадто ідеально».

Аня відкрила вкладку Instagram. Профіль Луїзи був вилизаним до блиску. Естетичні фотографії з кав’ярень, дорогі заклади, мінімалістичні інтер’єри, кілька фотографій з Артемом, де вона виглядала як саме втілення ніжності. Кількість підписників — близько десяти тисяч. Профіль ведеться активно, але… Аня насупилася. Як аналітик, вона одразу помітила дивну аномалію.

Вона запустила простий скрипт для аналізу залученості аудиторії та перевірки на ботів. Через дві хвилини програма видала результат. 85% підписників Луїзи — це «мертві душі». Пусті акаунти, створені в один і той самий час, переважно з азіатських та латиноамериканських серверів. Лайки під фото були накручені.

«Добре, багато хто купує ботів для красивого вигляду профілю, — міркувала Аня, записуючи це в блокнот. — Але дивимося на дату першої публікації».

Аня прокрутила стрічку Луїзи в самий низ. Перше фото було завантажене рівно чотирнадцять місяців тому. Жодного архіву, жодних згадок про життя до цього моменту. Жодного фото з батьками, старими друзями чи однокласниками. Навіть у найзатятіших інтровертів є бодай одне випадкове тегування від знайомих зі студентських років. Аня ввела ім’я «Луїза Вернер» у пошуковий рядок по всіх тегах та згадках.

Результат — нуль. Луїзи Вернер не існувало в інформаційному просторі до минулого року. Вона з’явилася нізвідки, з готовим ідеальним обличчям, ідеальною історією та купою куплених ботів, щоб створити ілюзію реальності.

— Ти створила собі нову особистість, Луїзо, — прошепотіла Аня, відчуваючи, як по тілу пробігли сироти. — Але навіщо? Від кого ти ховаєшся? Або… до чого ти готуєшся?