Мама жартує? Я що один нічого не розумію, а ну ще й ця Кіра, яка з кожною хвилиною мені подобалася все більше. Почуття накривали, як снігопад чім далі тим сильніше мене до неї тягло, тим правильніше була думка, що вона мені потрібна. Я вже почав шкодувати, що випустив її з рук.
- А чому так рано? Він ще молодий. Зовсім дитина всього сімсот років. – по витягнутому обличчі Кіри я зрозумів, що вона мене дитиною не вважає.
- Скільки? Ото ти старий. - вигукнула вона та прикрила рота долонями напевно, щоб не було помітно її посмішку.
- А тобі скільки?
- Двадцять три.
- Тато за що мені така малявка? Жах, що з нею робити?
- Для людей вона якраз молода дівчина. – втрутилася в розмову мама.
- Так, чому вона тут і як сюди потрапила? - я простягнув батькові листа і коли він його дочитав, то воно засяяло білим сяйвом і розлетілося на маленькі сніжинки, які закрутилися навколо нас з Кірою. І зникли.
Це я потім дізнаюся, що воно не зникла, а просочилося в нас. А от коли я знову поглянув на Кіру то наче вперше на неї дивився та й у неї погляд змінився.
- Що це було? – запитала Кіра.
- Я виконав твоє бажання. Оскільки я одружений то твоїм Миколайчиком буде мій син. Тому що листи з тією печаткою тобі синку, ще рано виконувати. До речі відкіля вона у тебе?
- Мені бабуся її дала. А відкіля у неї я не знаю вона померла і це був її останній подарунок.
- Так, добре я розберуся. А ще синку ти цього року на свята відпочивай я сам все зроблю.
- Чому?
- Скоро зрозумієш.- і чому батьки такі задоволені, і чому у мене вже руки сверблять обійняти Кіру та й вона наче по іншому якось на мене дивиться.