4 Кіра

Я спала на диво довго та спокійно. Мені нічого не снилося. Сон був міцний та продуктивний, а от прокинулась я різко. І з просоння не відразу зрозуміла, що я невідомо де. І тут мене охопив страх, паніка і ступор. Як всі ці емоції поєдналися в мені  я не знала. Через деякий час я змогла взяти себе в руки та вилізти з під ковдри. І поставити ноги на пухнасту доріжку, що була постелена біля ліжка.  Здоровезного такого ліжка. Я досі була у своєму кенгуруні зайчика. І це не аби як мене тішило. Підлога була теплою. Я обережно дійшла до дверей і визирнула у порожній коридор. Побігши  до сходів  я зрозуміла, що я на самому верхньому поверху. На свій страх та ризик я спустилася на перший поверх і зустріла бігаючих по першому поверсі людей чоловіки,  жінки. Вони були  явно чимось схвильовані, щось між собою жваво обговорювали. Доти доки не побачили мене. Вони роздивлялися мене з інтересом. Вони ніби знали хто я. Тому що до мене долітали уривки їх шепотіня. - Добрий день, а ви хто і де я знаходжусь і як...- прочистивши горло я запитала, але обірвалася на пів слова, тому що до мене йшов  неймовірної краси чоловік. Високий, широкий у плечах, довге хвилясте чорне волосся було зібране у хвіст. На ньому був светр у цікавих незвичних візерунках та сині джинси досить не звичного покрою. Я не могла відвести від нього очей. У мене навіть дихання збилося, те що я почервоніла я зрозуміла лише, тому що у мене горіло все обличчя. Він теж мовчки мене роздивлявся. А люди навколо нас затихли, а потім просто поспішно розійшлися по своїм справам залишивши нас одних. 

- Ну привіт. Як спалося? – боги у нього навіть голос дивовижний. Низький, тихий і викликав табун мурашок вздовж всього тіла.

 - Добре, а я де. І хто ви? – на диво я швидко взяла себе в руки.

 - А ти справді не знаєш і не здогадуєшся? Тоді поясни з відкіля у тебе печатка тоді взялася? 

- Прабабуся дала, а що ви ж не хочете мені сказати, що ви Миколай?

– Ну якщо тобі так буде легше я не промовлю це у голос. 

- Та ладно, тебе не існує. Св. Миколай вигадка для діток. – ой я щось не те сказала, адже лице у того Миколая аж перекосилося.

 - То ти так думаєш? Почула я гарчання якогось чоловіка з боку. Я обернулася і натрапила на розлючений погляд блондина десь мого зросту. 

- Заспокойся, Раздромір вона ще не в курсі де вона і які тут правила. 

- То я залюбки поясню. Я вже сто років нікому по нормальному не пояснював, що ми існуємо.- все я заплуталася ще більше.

 - Ти кудись йшов? – на диво спокійно запитав його той Миколай.

 - Так, в цьому році, як ніколи багато листів, я аж у передчуття весь. Боявся навіть не впоратися з не звички. Добре що ти годиник увімкнув. Вперше за такий довгий час.- він наче наспівував  ці слова і радість з цього блондинка аж перла.

 - То ти мені поясниш хто ти та де я? 

- Ходімо - мені кивнула на другий поверх. Так,  я пішла за цим чоловіком мрією. Без страху, я наче знала його все життя, я була впевнена, що він мені не нашкодити.

 - Ось! – мені простягли листа. Я відразу впізнала свій почерк.  У мене затряслись руки.

 - От мені цікаво про що ти думала коли його писала? – чоловік подався вперед і занадто близько наблизився до мого обличчя. І різко сіпнувся назад.

 - Я.... я.... не думала...

 - Воно й видно! І що тепер робити? Мене вже до тебе тягне, а головне, я безсилий перед  магією свята та сили печатки, я повинен виконати твоє бажання. А саме дивне, що я не хочу, щоб тобі шукали когось окрім мене.

 - Цей жарт затягнувся. Я хочу додому.

 - Йди. Я тебе не тримаю. - і  я пішла гордо задерши голову. Аж до дверей першого поверху моєї впевненості вистачило. А от коли я відчинила двері та побачила велике подвір'я, а далі густий ліс. І тут мені насправді стало страшно. Де я? Невже я і справді потрапила до св. Миколая? А хто ті всі люди? В голові каша від думок. 

- Передумала? – я обернулася і побачила задоволену посмішку того нахаби та схрещені руки на грудях. Боги, які у нього руки.. так я не про те думаю, я тряхнула головою, що б прийти до тями. 

- Мені це набридло, я теж не в захваті з того що сталося і думаю нам потрібно піти до мого батька і запитати, як позбутися цієї тяги до тебе. – мене схопили за руку і потягли я з вредності почала пручатися і мене взяли на руки та понесли кудись. Поки ми йшли то я почула гучний звук. Він нагадував мені перехід  годинникової стрілки. Я смикнулася в його руках. Від чого мене пригорнули ще щільніше до себе. 

- Ще одна  година минула, а я витрачаю  час на тебе. 

- Як година? З того часу, як я тут бігаю пройшла лише година? 

- А отак. То не простий годинник. Як ти думаєш ми встигаємо не лише перечитати всі листи, а й виконати бажання дітей. 

- Як? – я була така здивована, що відчула, як мої очі полізли на лоба. 

- Ми запускаємо чарівний годинник, п’ятого грудня о дванадцятій  ночі. І тоді у вас на землі проходить година, а у нас один день. І так аж до шостого грудня за вашим часом.

 - І завжди так було?

 - Ні багато років частина людей гуляли свято в інший день. А ми були вимушені підлаштовуватися під них і відкрити ще один відділ на іншу  дату. Для того, щоб зберегти себе у їх пам'яті. – поки що мене підняли на третій поверх і понесли у якийсь портал. Ох добре що я захоплювалася фільмами фентезі та могла сама собі пояснити куди мене віднесли. Я заплющела  очі від яскравих кольорів. 

- О синку, а ти чому тут? А це хто? – почула я жіночий голос. 

- Це... А до речі тебе як звати?

 - Кіра. 

- Ну синку ти навіть батька перевершив він мене хоч спочатку запитав як звати, а вже потім вкрав. 

- Тобто вкрав? 

- Видно прийшов час тобі все розповісти. Та постав ти вже її. Дай я на неї погляну. – бурчала   на сина досить гарна,  невеличка жіночка з сірим волосям.

 - Микола йди сюди невістку зустрічай. – голосно мовила вона.