4 Кіра

Я спала на диво довго та спокійно. 

Мені нічого не снилося. 

Сон був міцний та продуктивний, а от прокинулась я різко.

 І з просоння не відразу зрозуміла, що я невідомо де. 

І тут мене охопив страх, паніка і ступор. 

Як всі ці емоції поєдналися в мені  я не знала.

 Через деякий час я змогла взяти себе в руки та вилізти з під ковдри.

 І поставити ноги на пухнасту доріжку, що була постелена біля ліжка. 

 Здоровезного такого ліжка. 

Я досі була у своєму кенгуруні зайчика.

 І це не аби як мене тішило. Підлога була теплою.

 Я обережно дійшла до дверей і визирнула у порожній коридор. Побігши  до сходів  я зрозуміла, що я на самому верхньому поверху. 

На свій страх та ризик я спустилася на перший поверх і зустріла бігаючих по першому поверсі людей чоловіки,  жінки. Вони були  явно чимось схвильовані, щось між собою жваво обговорювали.

 Доти доки не побачили мене. Вони роздивлялися мене з інтересом.

 Вони ніби знали хто я.

 Тому що до мене долітали уривки їх шепотіня. 

- Добрий день, а ви хто і де я знаходжусь і як...- прочистивши горло я запитала, але обірвалася на пів слова, тому що до мене йшов  неймовірної краси чоловік. Високий, широкий у плечах, довге хвилясте чорне волосся було зібране у хвіст. 

На ньому був светр у цікавих незвичних візерунках та сині джинси досить не звичного покрою. 

Я не могла відвести від нього очей. 

У мене навіть дихання збилося, те що я почервоніла я зрозуміла лише, тому що у мене горіло все обличчя. 

Він теж мовчки мене роздивлявся. 

А люди навколо нас затихли, а потім просто поспішно розійшлися по своїм справам залишивши нас одних. 

- Ну привіт. 

Як спалося? – боги у нього навіть голос дивовижний.

 Низький, тихий і викликав табун мурашок вздовж всього тіла.

 - Добре.

 А я де? 

І хто ви? – на диво я швидко взяла себе в руки.

 - А ти справді не знаєш і не здогадуєшся?

 Тоді поясни з відкіля у тебе печатка тоді взялася? 

- Прабабуся дала, а що ви ж не хочете мені сказати, що ви Миколай?

– Ну якщо тобі так буде легше я не промовлю це у голос. 

- Та ладно, тебе не існує. Св. Миколай вигадка для діток. – ой я щось не те сказала, адже лице у того Миколая аж перекосилося.

 - То ти так думаєш?

 Почула я гарчання якогось чоловіка з боку. 

Я обернулася і натрапила на розлючений погляд блондина десь мого зросту. 

- Заспокойся, Раздромир вона ще не в курсі де вона і які тут правила. 

- То я залюбки поясню. 

Я вже сто років нікому по нормальному не пояснював, що ми існуємо.- все я заплуталася ще більше.

 - Ти кудись йшов? – на диво спокійно запитав його той Миколай.

 - Так, в цьому році, як ніколи багато листів, я аж у передчуті  весь. 

Боявся навіть не впоратися з не звички.

 Добре що ти годиник увімкнув. Вперше за такий довгий час.- він наче наспівував  ці слова і радість з цього блондинка аж перла.

 - То ти мені поясниш хто ти та де я? 

- Ходімо - мені кивнула на другий поверх. 

Так,  я пішла за цим чоловіком мрією. 

Без страху, я наче знала його все життя, я була впевнена, що він мені не нашкодити.

 - Ось! – мені простягли листа. 

Я відразу впізнала свій почерк.  

У мене затряслись руки.

 - От мені цікаво про що ти думала коли його писала? – чоловік подався вперед і занадто близько наблизився до мого обличчя. 

І різко сіпнувся назад.

 - Я.... я.... не думала...

 - Воно й видно!

 І що тепер робити? 

Мене вже до тебе тягне, а головне, я безсилий перед  магією свята та сили печатки, я повинен виконати твоє бажання. А саме дивне, що я не хочу, щоб тобі шукали когось окрім мене.

 - Цей жарт затягнувся. 

Я хочу додому.

 - Йди. 

Я тебе не тримаю. - і  я пішла гордо задерши голову. 

Аж до дверей першого поверху моєї впевненості вистачило. 

А от коли я відчинила двері та побачила велике подвір'я, а далі густий ліс.

 І тут мені насправді стало страшно. 

Де я? 

Невже я і справді потрапила до св. Миколая? 

А хто ті всі люди? 

В голові каша від думок. 

- Передумала? – я обернулася і побачила задоволену посмішку того нахаби та схрещені руки на грудях. 

Боги, які у нього руки.. так я не про те думаю, я тряхнула головою, що б прийти до тями. 

- Мені це набридло, я теж не в захваті з того що сталося і думаю нам потрібно піти до мого батька і запитати, як позбутися цієї тяги до тебе. – мене схопили за руку і потягли я з вредності почала пручатися і мене взяли на руки та понесли кудись. 

Поки ми йшли то я почула гучний звук. 

Він нагадував мені перехід  годинникової стрілки. 

Я смикнулася в його руках. 

Від чого мене пригорнули ще щільніше до себе. 

- Ще одна  година минула, а я витрачаю  час на тебе. 

- Як година? З того часу, як я тут бігаю пройшла лише година? 

- А отак. 

То не простий годинник. 

Як ти думаєш ми встигаємо не лише перечитати всі листи, а й виконати бажання дітей. 

- Як? – я була така здивована, що відчула, як мої очі полізли на лоба. 

- Ми запускаємо чарівний годинник, п’ятого грудня о дванадцятій  ночі. І тоді у вас на землі проходить година, а у нас один день.

 І так аж до шостого грудня за вашим часом.

 - І завжди так було?

 - Ні, багато років частина людей гуляли свято в інший день.

 А ми були вимушені підлаштовуватися під них і відкрити ще один відділ на іншу  дату. 

Для того, щоб зберегти себе у їх пам'яті. – поки що мене підняли на третій поверх і понесли у якийсь портал. 

Ох, добре що я захоплювалася фільмами фентезі та могла сама собі пояснити куди мене віднесли. 

Я заплющела  очі від яскравих кольорів. 

- О синку, а ти чому тут? 

А це хто? – почула я жіночий голос. 

- Це... А до речі тебе як звати?

 - Кіра. 

- Ну синку ти навіть батька перевершив він мене хочаб  спочатку запитав як звати, а вже потім вкрав.