1 Кіра

   Я  завжди була чудною.

 Мама   говорила,  що  я  довше   всіх вірила   у   святого   Миколая. І  реально   писала  йому   листи.   Причому  це  було  дивно, тому  що  у нашій  родині  прийнято було   писати  дідові Морозу,  а  я   писала  виключно  Миколаю. 

Все     це  заслуга  моєї прабабусі,  яку    я  обожнювала  і часто  їздила  до    неї  у  гості. 

 У дитинстві  я була    досить  хворобливою   і  мене часто    на    все   літо відправляли    до   неї  в село.  

На  свіже повітря. 

 І це  дійсно  допомогло:  річка,  свіже  повітря  всі продукти  вирощені  без   ГМО. 

 Я    досі  пам’ятаю  ті  чудові  роки.   

Але  у  віці  дванадцяти   років  наша  родина переїхала  занадто   далеко   від  її    села  та   возити  мене    до  неї  було не   зручно. 

 Я    ще  деякий  час    з   нею   листувалася,  а  потім  припинила.     Нові  подруги,  нова  школа, нове   життя  закрутило  мене подіями   в  яких   моїй  старенькій    прабабусі   не  знайшлося  місця.     І   от мені   вже   двадцять  три   роки. 

 Я  закінчила  навчання. 

Я  бухгалтер. 

У  мене  гарний  та  дружній  колектив. 

 Своя однокімнатна  квартира.  Декілька  подружок. 

Здавалося    все  життя  по переду.  

Але  було   одне але. 

 Я  ніяк  не  могла знайти  собі  хлопця.  

Ні,  я не була    якимсь страшком  чи   ханжою.   

 Просто  всі  мені  не  подобались    одні  занадто   серйозні,   а  інші занадто   не серйозні.

- Ну,  Кіра  ти  як  завжди перебірлива. 

 І чим тобі Денис  не   такий. - запитала  мене  подруга      Галина.

 Ми  якраз  пили глінтвейн   у  неї   на  кухні.  

Хоча    ще  був   лише  листопад,  але вже  досить  холодно  і  захотілося  чогось  теплого  та   алкогольного   після  тяжкого робочого   тижня. 

- Ну   ти   будеш   сміятися. 

 Як   що     скажу. - я  покрутила келих   у руці. 

- Чому?  Що   ти   на   цей   раз   утнула? 

- Я    запитала   у   нього  чи  вірить     він    у  святого  Миколая   і   чи     писав    він    йому    листи? - поставивши    келих    на     стіл     я    накрила   обличчя      долонями. 

- Про    кого?  

Скільки   тобі  років?    

  Ти  серйозно? - подружка      вже   відверто    сміялася  наді     мною. 

- От    знала,   що   тобі   не   можна       нічого   говорити.

 - Та     не   ображайся,  подружко.      Ти   просто   завжди    трохи наївна    була. 

 І  якщо    чесно,   то      тобі  потрібен   чоловік  старше.   

 Щоб   він   зберіг   для   тебе  той      вигаданий   світ   казок.     

  Адже   ти   досі   дитина. 

- Можливо    й   так,  але  це  не   привід   називати   мене божевільною. 

- Ого,   він   що  зовсім  псих? 

- От    і  я   запитала   його  про   це.      На  цій   веселій  ноті    ми  й   розійшлися  по  різніх  сторони. 

  Я      додому,   а  він   судячи   зі сторісів  до колишньої. 

- Ну  подруга  тоді   й  дійсно, або  якийсь  мужик  років  35-40,   або     пиши  листа  своєму  Миколаю     та  проси  в цьому  році   чоловіка піб ялинку.   – ми  ще  довго   жартували  та  сміялися  на  кухні.   З  рештою я  залишилася  у    неї    з    ночівлю.