Розділ 3. Бабусі-охоронці

Розділ 3. Бабусі-охоронці

Наступного ранку, до роботи, чоловік таки вирішив дізнатися про родину Миронченків. Сергій підійшов до під’їзду будинку, який був зазначений у листі, та побачив бабусь, які про щось сперечалися на лавочці.

– Доброго ранку, красуні! – звернувся він до жінок. Бабусі одразу ж поглянули на Сергія та випрямили спини.

– Доброго, якщо не жартуєш, – відповіла котрась з жінок.

– Підкажіть, чи не у цьому під’їзді живуть Миронченки? – запитав Сергій.

– Тут, а тобі для чого?

– Циц! – гаркнула на подругу інша жінка. – Якщо думаєте, що відберете Ілонку та Сіроньку у Михайлівни, то зась! Не віддамо! Кістками ляжемо, а дітей ви не отримаєте! – завелася жінка.

– Та я не про те, – одразу ж спробував заспокоїти жінок Сергій, бо зрозумів, що його не за того прийняли. – Я хотів допомогти.

– Угу! Знаємо ми ваші допомоги! – продовжила та ж сама жінка. – Ірка за кордоном працює, щоб допомогти матері та дітям, Михайлівна ледь ходить вже, але ж жива! Не голодні вони! І вчаться гарно. Он Ілонка зі школи прийде та заграє нам, а Сіронька пісню заведе. Не віддамо дітей і крапка! – все одно гнула свою лінію жінка.

Сергій зрозумів, що тут оборону не прорвати, та потягнувся до гаманця. Він дістав кілька великих купюр та віддав їх жінці, яка так за Миронченків вступалася.

– Передайте, будь ласка, Миронченкам. То переказ від Ірини прийшов, а ви мені не даєте можливості гроші передати, – придумав Сергій.

– То ти б так одразу й сказав, що від Ірини ти, – мовила одна з жінок. – Не хвилюйся, передамо. А Ірина скажи, що хворіє останнім часом Михайлівна. Ліки дорогі їй треба. Ми вже й збиралися усім під’їздом, але що там нашої пенсії. А за дітей хай не хвилюється. Розумні та хороші в неї діти. Наші сонечка, – мовила котрась з жінок.

– А напишіть мені, будь ласка, які ліки для Михайлівни потрібні, – попросив Сергій.

Жінки заметушилися, але пригадали складну назву дорогих препаратів.

Сергій сидів на роботі та тримав у руках лист свого тезки та кілька коробочок ліків, які потрібні були його бабусі.

– Світлано, – звернувся до своєї помічниці Сергій. – У мене буде прохання до тебе. Особисте.

Дівчина підвела на керівника очі. Вона по-своєму розцінила слова «особисте прохання» та вже була готова погодитись на будь-що.

– Дізнайтеся, будь ласка, де можна придбати гарну скрипку з чохлом та усім, що до неї треба, – попросив Сергій, а дівчина скривилася, бо не на таке прохання очікувала.

– Це ви грати на скрипці збираєтеся? – здивовано запитала помічниця.

– На нервах! Он проєкт досі не готовий. До Нового року два дні, що ми замовникам представимо?! – зірвався на Світлану Сергій.

– Добре, дізнаюся. Треба тільки магазин дізнатись, чи вартість та виробника? – уточнила дівчина, бо знала, що Сергій недарма злиться. Проєкт досі завис у повітрі. Усі про свята думають, яка там робота!

– Усе дізнайся. У тебе є година, – поставив чіткі умови Сергій.

Через годину на смартфон Сергія прийшло повідомлення з назвами музичних магазинів, їх адресами та вартістю скрипок.

– Недешеве задоволення, – аж присвиснув Сергій, побачивши вартість інструментів.

– Санто, то ти з нами?! – почув він голос друга з дверей, який без стуку увірвався до його кабінету.

– Що з вами? – здивувався Сергій.

– Ні, ти зі своєю роботою геть все забув! – мовив ще один друг.

– Ну, корпоратив же! Там і дівчата будуть. Якусь світову королеву собі точно підбереш, – підморгнув друг.

– Так, я з вами, – дав згоду Сергій.

Чоловік таки поїхав до музичного магазину та придбав скрипку. Взяв ту, яку йому радили, але не поскупився, взяв до неї усі необхідні аксесуари та попросив гарно упакувати. Щоб у яскравому святковому папері та з великим бантом.