Глава 16

Розглядала себе в дзеркалі й не впізнавала. На мене дивилася незнайомка. Волосся в салоні акуратно заклали на потилиці, зробили виразний макіяж, що збільшив очі. Нове взуття – симпатичні замшеві чобітки на підборах –  додало мені зросту. Хоча Тарновський усе одно залишався вищим. 

Одягнула набір зі срібла, подарунок Гліба, який весь час лежав у скриньці. Кольє, браслет та сережки. 

–  Мене навіть тітка Маня не впізнала, – всміхнулася до Ліни, яка щиро дивуючись, не могла стулити рота уже десять хвилин. – Не хотіла пропускати до гуртожитку.

– І ти не подивилася скільки ця сукня коштує? Серйозно? А зачіска? Манікюр? Мейк? Він мільярдер там чи що? Солю, Тарновський явно не в адекваті, якщо таке робить. Ще змусить розраховуватися потім за все це.

– Не змусить, – захитала головою.  – Але я і без усього цього погодилася б. Тягне мене до нього, ніби якоюсь магією.

– Ох, нічим хорошим це не скінчиться, – подруга нагадувала матусю, що бідкалася над неслухняною дитиною. – Ти ще пригадаєш мої слова.

– Ну й нехай. Нехай скінчиться погано, але хоч щось буде. 

Поцілувавши мене у щоку, Ліна відчинила двері, на яких власне й висіло наше люстро, та наказала йти, щоб чоловік не чекав довго.

Таксі, в якому ми приїхали, мало затемнені вікна, тому я без вагань сіла всередину. Тарновський, маючи достатньо клепок у голові, не виходив, аби його ніхто не впізнав. 

Викладач встиг переодягнутися ще тоді, коли з мене робили незнайомку в салоні краси. Він і сам убрався, як на весілля. Білосніжна сорочка, штани, чорне пальто. Борода ніби коротшою стала, волосся слухняно укладене назад. Він прямо випромінював мужність, силу і тестостерон, від чого я моментально танула. Поряд з таким чоловіком почувалася справжньою жінкою.

Сівши поряд, глянула на нього. Тільки от дивитися на мене Гуманоїд не поспішав, хоча б на коротку мить. Задумавшись про щось, дивився у вікно. Коли ми їхали до гуртожитку, він давав настанови, як я мала поводитися. Не сміятися надто гучно, не пити багато алкоголю, слідкувати за тим, що кажу. І найголовніше – ні в якому разі не “викати”. Загалом я мала стати дорослою. І це мене трохи нервувало. Де я бачила ту правильну зрілість, щоб уміти її відтворити? Хіба у фільмах, книжках. Але ж то геть інше…

Тепер же Тарновський підозріло мовчав, ще більше мене напружуючи. Шосте чуття підказувало, що я облажаюся.

Знічев'я і сама відвернулася до вікна. Снігопад посилився. Автівки по дорогах пересувалися спокійно, однак усе навкруги добряче побіліло. Якщо вечеря затягнеться, ймовірно, повернутися до гуртожитку стане проблемою. Але все це мене хвилювало в останню чергу. Головне, що Тарновський сидів поряд. А це означало, що в біді він мене не залишить. “Я за тебе відповідаю” і все таке…

Їхали ми за місто, через хвилин сорок, рівно о сьомій, автівка зупинилася біля високих темних воріт. Опинившись надворі, занервувала ще більше, побачивши великий будинок на три поверхи. 

– Якщо закортить утекти, то хоч знайдеться, де сховатися, – пробурмотіла сама до себе, проте Тарновський, який так невчасно підійшов, усе почув. 

– Хотів би я це побачити, – взявши мою руку, затримав її на кілька секунд у своїх долонях, викликаючи трепет в моїх грудях, а потім поклав на згин ліктя. Його волосся та плечі моментально притрусило снігом і тепер чоловік мав іще чарівніший вигляд. Особливо, коли нарешті поглянув на мене своїм особливим поглядом. – Знаєш, я подумав… Краще забудь усе, що я тобі сказав і просто будь собою.

– То мені не вдавати, що я фатальна жінка? 

– Не вдавати, – на його обличчі з'явилася ледь вловна усмішка. І найбільше її було видно в очах. Грудну клітку залило теплом і йти уже нікуди не хотілося. Викладач знову взяв мою руку в свою та цього разу переплів наші пальці. Мене миттєво оповило теплом, турботою та спокоєм.

Залишитися б тут вічно. Наодинці під снігопадом, але без інших людей. Тільки от ворота з тихим гулом уже почали від'їжджати, щоб впустити нас. Хоча Тарновський досі не зводив з мене очей, як і я з нього.

– Я буду поряд, – тихо промовив, провівши кінчиками пальців по моєму волоссю від чола і до вуха. – Не дозволю їм тебе образити. 

– Їм? – перепитала знервовано. – Я погоджувалася лише на одну маму! Хто там ще буде?!

– Артем і… наша сестра.

Сестра. Ось воно що. Іще одна зміючка, якій я неодмінно не сподобаюся.

Коли ми підійшли до будинку, двері одразу ж відчинилися. На порозі стояв щасливий Артем, який стиснув мене у міцних обіймах, щойно я увійшла.

– Соломійка, – тихо промуркотів, наче кіт, – я тобі щиро співчуваю. 

Молодший Тарновський поплескав мене по плечі, а потім відпустив, щоб привітатися з братом. Якесь неоднозначне враження у мене було щодо цього чоловіка. З одного боку він був таким привітним, а з іншого… образив мою Ліну…

– Все ще впевнений, що це хороша ідея? – потиснувши руку Гуманоїда, Артем забрав моє пальто й повісив його до шафи. 

– Впевнений. Все буде гаразд.

Роздягнувшись, викладач знову взяв мене за руку та повів всередину.

Дім нагадував палац. Все скрізь блищало чистотою та розкішшю. Величезний повністю білий хол з ідеальним освітленням та дорогими меблями, картинами, скульптурою якоїсь жінки, вазою. Господи, я ж нічого не тямила в мистецтві! А якщо мене запитають про щось? Покажу себе цілковитою дурепою…