Глава 15

Поки я оговтувалася від іще одного ошаління, Гуманоїд аж занадто пильно вивчав мою реакцію. Мовчки, розслаблено відкинувшись на спинку стільця, немов би оцінював чи не забагато захвату на моєму обличчі. Пересилила себе й стерла посмішку з обличчя, додавши максимум серйозності.

– Хтось усе ще не повірив? Назар? До речі, як там ваш брат поживає? Одужав? Віруси цього року якісь аж занадто сильнющі.

Нервово сковтнувши, дивилася в темні очі й думала про те, що він здогадався про електронний лист. На чому я спалилася? Невже залишила сліди? Несвідомо стала прикушувати губи, прикидаючи, тікати зараз чи дочекатися, поки Тарновський хоча б щось скаже. Обидва варіанти здавалися провальними. 

– Цей раз буде набагато важчим, – його очі потемніли ще дужче. – Ти маєш стати іншою. 

Я мала б сприйняти таке прохання нормально. Адже ми одне одному вважай ніхто. Проте чомусь слова боляче укололи прямо в серце. Усміхатися більше не хотілося, губи кусати теж. Опустила погляд на власні руки.

– Для кого ця вистава? – запитала задля годиться, адже відповідь і так знала. 

– Для моєї мами.

Кивнула, стискаючи ручку сумки надто сильно. 

– Коли? В мене є час подумати? І якщо я відмовлюся…

– Ні, я не завалю тебе через це. Але якщо погодишся…

– Курсова? – перебила Гуманоїда, глянувши на нього щенячим поглядом.

– Нізащо, – його очі ледь-ледь примружилися, ніби він стримував посмішку. Що ж, і це мені добре. Адже зможу бачитися з ним так само часто, аж поки не завершу курсову. – Як щодо органічної хімії? Чи краще аналітичну?

– Органічна, – розплившись в посмішці, подумала про те, що з такими темпами зимова сесія у мене закінчиться ще до її початку. Як Гуманоїд домовлятиметься з викладачами, мене абсолютно не хвилювало. Але відчувала, що обманювати чоловік не стане. 

Всі негаразди й неприємності відійшли на задній план. Мама? Подумаєш! Стати іншою людиною? Раз плюнути! Найголовніше – ще один іспит у кишені. Шкода, що на лабораторні та практики все ж доведеться ходити, аби набрати бали. Але все ж це не іспит. 

– То коли це буде? 

– Ти уже згодна? 

– Ви сумнівалися?

– Анітрохи. Післязавтра.

Обличчя його стало менш напруженим.

– Післязавтра. То що складного у цій… зустрічі? Чому мені потрібно стати іншою людиною? І чому ви збираєтеся обманювати маму? Для чого?

Судячи з холодного погляду Тарновського, прозвучало занадто багато запитань. Особистих запитань, які я не повинна була ставити.

– Хочу показати їй, що мені не потрібна Руслана. 

Гуманоїд все продовжував витріщатися на мене, пронизуючи поглядом наскрізь. Відчула себе оголеною та беззахисною, ніби він знав про мене навіть більше, ніж я сама.

– І хто ж потрібен? – спитала на автоматі, а потім знову прикусила губу. Ну чому я просто не могла думати перед тим, як що-небудь говорити?!

– З моєю мамою ніколи не буває легко, – він пропустив мої слова мимо вух. – Вона вважає себе вищою за інших, до її планки неможливо дотягнутися. Але цього й не потрібно.

– А що потрібно? – нервово глитнула, уявляючи собі грізну тітоньку років п'ятдесяти, з карими-прекарими очима й ще страхітливішим поглядом, ніж у Тарновського.

– Стати кращою за Руслану.

Від такої відповіді мені аж недобре стало. Він серйозно це говорив? Мені? Стати кращою? За жінку, яка виглядала, мов голлівудська акторка?

Я навіть нервово засміялася, засовавшись на стільці. Як? Як я могла це зробити? Яким, дідько, чином?!

Ошелешивши цією заявою, Тарновський відправив мене додому, наказуючи прийти до нього у середу після занять. 

Ліна, почувши про його пропозицію, очманіла не менше за мене. Навіть за голову вхопилася, цокнувши язиком. І сказала, що все це не просто так.

До середи я відлічувала кожну хвилину. Так хвилювалася, що мало не залетіла в його кабінет без стуку. Але вчасно опам'яталася. 

Прочинивши двері, привітно всміхнулася, коли він глянув на мене, й неквапливо пройшла до його столу. Тарновський тримав у руках якісь аркуші, але відклав їх та сів вільніше. Теж сіла, відкинувшись на спинку стільця й обпершись ліктем на стіл, поклала підборіддя на долоню. 

Обожнювала моменти, коли він просто дивився на мене. Всередині все розквітало. Хотілося нескінченно усміхатися й стріляти в нього очима. А що? Про “почуття” мої він і так знав, не забороняв такого робити. Тоді чому я мала відмовляти собі в приємнощах?

– Я прийшла.

– Не передумала, значить.

– Завжди полюбляла цікаві пригоди. Особливо, якщо поряд справжній чоловік.

Я ходила по краю. Провокувала його навмисне. І хоч на обличчі Гуманоїда не проблиснуло жодної емоції, я знала, що йому це подобалося. 

Сьогодні він знову одягнув краватку до білої сорочки. Але я мусила тримати себе в руках. 

Не тягнути, Соломіє! Не чіпати Тарновського!

– Вечеря о сьомій, але спершу маємо заїхати в одне місце.

– І мені ще потрібно переодягнутися, – нагадала йому. Не їхати ж мені в рваних джинсах,  уггі та пуховику. Судячи з усього, тут потрібна сукня. І найкраща. 

Нічого не відповівши, Тарновський продовжував на мене дивитися. Я – на нього.