Глава 14

Зустрівшись із ним поглядом, зітхнула. Ну якого біса, га? Чи він українську забув, чи силою прийшов брати? Хоча, останнє не про Гліба. Він занадто порядний, добрий і ніколи мене не ображав. Радше приїхав благати, аби я повернулася до нього. Тільки нічого не вийде, чоловіче. Я пообіцяла собі, що ніколи не буду з тим, хто мене не кохає. Та й серце тепер щосили тягнеться до іншого.

Відвела погляд на землю й направилася до дверей гуртожитку.

– Солю! Зачекай!

Вдала, ніби не почула, пришвидшилася на скільки вистачило сил.

– Солю!

Наздогнавши мене, Гліб схопив за руку та зупинив.

– Перепрошую, я вас знаю? – обернулася, вдаючи здивування.

Ну а що іще мені було робити? Почуття провини гризло міцними зубами серце. Те саме серце, яке хотіло бути з іншим. 

– Солю, припини свої жарти. Я знаю, що ти це робиш, коли тобі найбільш лайново. І мені так само зараз! Я сумую!

Погляд смарагдових очей містив стільки болю, що провина здушила навіть горло. Дивлячись у його добрі, завжди чесні очі, почувалася тварюкою. Скільки ж він усього для мене зробив! Знає мене краще, ніж себе. А я… навіть покохати нормально не змогла. Натомість втюхалася у того, з ким не можу бути.

– Навіщо тобі це? – очі набралися сліз, а дотики його теплих рук неприємно обпалювали шкіру. – Я ніколи не зможу тебе покохати! Просто знайди собі іншу, яка тебе полюбить.

Він обійняв мене, занурившись обличчям у волосся, а я… дозволила йому це зробити, не відштовхнула. 

– Не потрібна мені інша, – трохи відсторонившись, обхопив моє обличчя долонями й змусив дивитись в очі, – тобою марю кожен день. Тільки ти в думках, Соломіє. Не важливо, що відчуваєш до мене. Хочу лиш, аби була поряд. Хіба тобі було погано зі мною? Благаю…

Гліб став цілувати моє обличчя, ніби одержимий. Щоки, чоло, перенісся, брови, повіки, губи. Заплющивши очі, я стояла та не рухалася. Тільки сльози безперестанку текли з-під опущених повік. Нікому не було так важко відмовляти, як Глібові. Проте й ніхто не викликав у мене стільки відторгнення, як він.

– Просто відпусти мене, Глібе, – спромоглася промовити крізь ридання, які виривалися з самої душі. – Я ніколи не зможу відплатити за все, що ти зробив для мене. Навіть якщо стану твоєю дружиною. Навіть якщо народжу дітей, – він припинив цілувати мене, але обличчя з рук не відпустив. – Моє серце вмре з тобою, як і вмру я сама. А я хочу жити, Глібе! Настільки хочу жити, що відмовилася від рідної мами. Втім, якщо бажаєш моєї загибелі, то не відпускай. Тримай біля себе і я буду живим мерцем. Тобі це потрібно, так? Ти згоден знехтувати моїми почуттями та бажаннями заради себе? Скажи, що це не так, бо я знаю, що ти не такий монстр, який триматиме біля себе лише тому, що так йому хочеться!

Якийсь час він мовчав, проте руки досі тримали моє обличчя. Я не припиняла плакати, немов увесь накопичений за вісімнадцять років біль, вирвався на волю.

– Я все одно чекатиму, кохана.

Від останнього звертання шлунок, який не бачив сьогодні їжі, стиснувся й, здавалося, навіть вивернувся назовні. Іще раз поцілувавши мої губи, Гліб відпустив обличчя й пішов. Я так і не розплющила очей, аж поки не почула, що його автівка від'їхала геть. Продовжуючи плакати, повернулася до кімнати, й залізла до ліжка в одязі. Ліна спала, наче вбита. Накрившись із головою, зі сльозами на очах я заснула, мріючи, аби в моєму житті була людина, яка могла б підтримати та захистити. А ще вона ніколи не викликала б у мене відчуття провини...

***

Цілий тиждень ми з Ліною страждали від хвороби. Лікування не особливо допомагало, лише пом'якшувало симптоми. Однак, крім простуди, ми мучилися ще й через Тарновських. Ліна перші три дні після зустрічі з Артемом чекала від нього дзвінка, а на четвертий зневірилася й зрозуміла, що він і не думав їй телефонувати. Я намагалася заспокоїти її тим, що чоловік просто захворів, йому не до того, але й сама мало вірила у власні слова. Вона просто стала для нього черговою розвагою…

Про свої душевні переживання навіть не заїкалася подрузі, аби та не вирішила, що я думаю лиш про себе. Та й не хотілося ділитися ні з ким, ніби це могло знищити всю чарівність почуттів.

Я сумувала за Гуманоїдом, стільки разів поривалася зателефонувати йому, але зупиняла себе ще до того, як збиралася знайти в сумці невеликий аркуш паперу з його номером телефона. Що я могла йому сказати? Хіба те, що досі жива і потрохи мучуся над курсовою. І дуже-дуже хочу побачити його. Хоча б здалеку, на одну коротку мить. Лише усміхнутися йому. 

Схоже, що лист таки потрапив у правильні руки. Навряд чи я змогла б так швидко закохатися у Вадика. І чи взагалі змогла б?

Перед сном було найважче. Я крутилася в ліжку з боку на бік, намагаючись заснути, а в думках був лише Тарновський. Хотілося магічним чином опинитися поряд з ним. Дивитися у ті темні очі до скону, милуватися суворістю та неприступністю й серцем відчувати приховану за цим усім доброту. 

Найімовірніше, я не приваблювала його як жінка. Занадто проста, занадто юна, а інколи ще й любителька молоти дурниці. З часом він знайде собі пару, яка буде підходити йому ідеально, а я так і залишусь студенткою, від якої він отримав листа з дещо вульгарним змістом. Можливо, він забуде мене уже наступного навчального року. Або ще раніше. Можливо, він і не згадує про мене, коли  я не поряд. А щойно бачить на лекції, то чекає, щоб усе це скоріше скінчилося. Але ніщо не може змінити те, що на серці у мене…