Глава 13

Минув ще один навчальний тиждень. І він був нестерпним. Тарновський, маю на увазі. Ніби тієї п'ятниці, тієї вечірки в домі його брата взагалі й не було. Чому я не могла нормально спати, в той час, як він залишався звичайним холоднющим Гуманоїдом, якому немає діла до почуттів інших людей? 

Хоч би якось підтримав, запитав мене, чи нормально я дісталася до гуртожитку, коли залишила його квартиру. Натомість він навіть не діставав мене з приводу курсової, коли раніше робив це мало не при кожній зустрічі.

Не витримавши більше його байдужості, вирішила сама піти під приводом деяких запитань щодо курсової.

Постукавши у двері його кабінету, глибоко вдихнула, навіщось прочитала табличку з його прізвищем та посадою і, почувши знайоме “заходьте” за дверима, сміливо запливла у його кабінет. 

Тарновський сидів за столом, відкинувшись на спинку стільця й зацікавлено дивився на мене.

– Добридень, Артуре Олеговичу! Як ваші справи? Не сумували за мною? Я тут маю кілька запитань щодо курсової, маєте пів годинки вільного часу?

– Привіт, – аж розпливлася від його навдивовижу м'якого голосу. – Десять хвилин.

– Вистачить, – усміхнувшись, сіла на стілець і стала ритися в паперах та нотатках. – Як Руслана? Більше не телефонує?

– Не думаю, що це доречно.

– Вибачте, я не хотіла, воно якось саме вирвалося. 

Втім, як завжди.

– Знайшла!

Поставивши з десяток запитань, я відібрала в Тарновського мінімум сорок хвилин часу, але він, схоже, навіть цього й не помітив. Відповідав чітко, повністю занурюючись у кристалохімію, не звертаючи уваги на те, з якою дурнуватою посмішкою я спостерігала за його губами. 

Чи здогадувалася я, що таке зі мною може трапитися? Що я зможу відчувати трепет від голосу нашого крижинки? Що груди заливатиме теплом лише тому, що він так близько до мене? Ні, я ніколи б не повірила у все це. Але тепер я вляпалася і уявлення не мала, що з цим усім робити.

Ще й, як на зло, всякі сороміцькі думки лізли в мою голову, щойно пригадувала сон. Не про кристалохімію я думала, а про те, як Тарновський обходив стіл, садив мене на нього, а потім пристрасно, з жадобою починав цілувати, терзаючи мою губи, притискаючись усім тілом, а особливо…

– Соломіє, агов! Скільки ви уже написали тексту?

– Чотири розділи. П'ятнадцять сторінок.

Неправда. Три. І дев'ять. Через нерви прикусила за звичкою губу. Помітивши це, Тарновський важко зітхнув і перевів погляд на екран. Обличчя чоловіка виражало зосередженість, серйозність, в той час, як мені хотілося усміхатись до вух..

– Принесіть мені в понеділок, треба поглянути. За вихідні ще п'ятий встигнете зробити.

Гей! Так нечесно! Я планувала взагалі-то відпочити! Ліна в клуб покликала, аби не просиджувати весь час в гуртожитку. Але вголос я не могла цього сказати.

– Залюбки. Ще щось?

– Ні, мене все влаштовує. Схоже, ви й справді встигаєте до сесії завершити її.

– Раз плюнути!

І навіщо я затягувала той зашморг на власній шиї? Можна ж було просто сказати “Ні” і крапка. Але так хотілося й далі бути для нього найкращою на курсі.

– Тоді до понеділка! Гарного вечора!

– І вам! Якщо потрібно буде знову прикинутися вашою подружкою, не соромтеся. Мені сподобалося!

– Цього не трапиться. До побачення!

Сказав, як відрізав. Проштрикнув поглядом на прощання, ніби я щось жахливе сказала. Хотілося показати язика, проте я стрималася. Не вистачало ще в халепу втрапити. Хоча він би витерпів. Складалося враження, що він би прийняв кожного мого таргана, ніби він був нормою. І це ще більше чіпляло. 

***

Ліна обурилася, коли я їй повідомила, що не можу піти з нею до клубу. Бісилася, проклинала Тарновського і обдзвонювала всіх знайомих, які могли б погодитися на її пропозицію. І таки знайшла двох дівчаток, які також планували провести вечір суботи під музику, яка оглушає не лише слух, а й всі інші відчуття.

Я провела за роботою над курсовою усю суботу, ніч проти неділі й ранок, навіть не усвідомивши, що Ліна не повернулася додому. 

Прийшла вона лиш о десятій ранку, відриваючи мене нарешті від екрана ноутбука. Глянувши на подругу, наштовхнулася на дуже задоволену мармизу. 

– Ого! Ти джек-пот в лотерею виграла?

– Краще! Познайомилася з братиком нашого Гуманоїда, – розплившись в посмішці, Ліна впала на стілець навпроти мене.

– Ну, розповідай! Ти у нього ночувала?

– Ночувала? Ні, ми не спали, – засміявшись, вона закрила обличчя руками. – Це було щось фантастичне! Який він… Словами не передати!

– Ви хоч там оберігалися, чи мені вже шукати дитяче ліжечко? Ти ж пам'ятаєш, що ми пообіцяли взяти одна одну за хрещених?

– Солько, вгамуйся! Ніяких дітей, поки не закінчимо універ! Ох, який же він дивовижний…

Цілий день Ліна тільки те й робила, що вихваляла Артема. Зі сторони на це було дуже потішно дивитися, але цього я їй не сказала.