Глава 12

– Соломіє, давно хотів запитати. На що ти сподівалася, коли писала мені листа?

З мене вирвався нервовий смішок. Глянула на Гуманоїда, що пильно вивчав мене очима, потім – на двері ліфта, в якому їхали. 

Слова, від яких хотілося крізь землю провалитися, тісне закрите приміщення. Десь я це вже бачила. 

– Ні на що не сподівалася, Артуре Олеговичу. Просто не могла тримати це в собі.

Ну, майже правда. Я ж дійсно хотіла зізнатися. Щоправда, Вадику. Але яка вже тепер різниця, коли той Вадик в мій бік навіть не дивиться. Та і я сама… здуріла, не інакше, раз більше не спроможна відганяти дурні думки про Тарновського.

Склавши руки на грудях, нервово стукала підбором по підлозі. І чому цей клятий ліфт так довго їхав?

– Можеш на “ти”, я не проти.

Не проти він… Мало не пирхнула від його слів, однак посмішки стримати все ж не вдалося.

– Не можу. Бо потім ненароком в універі так і звернуся до вас перед всім потоком. Тож краще на “ви”. 

 Двері нарешті розчахнулися і я вилетіла з ліфта, мов ошпарена. Якщо не триматимуся від Гуманоїда на відстані кількох метрів, дах поїде остаточно. Навіть страшно уявити, що тоді трапиться. Листи здадуться йому дитячою забавкою.

Квартира Тарновського викликала щире здивування. Тільки но увійшовши до передпокою, першими на очі потрапили темно-сині шпалери. Я навіть зупинилася на килимкові, не поспішаючи роздягатися та роззуватися. 

– Передумала? – перепитав Гуманоїд, звівши брови.

– Ні, просто… Синій? 

– Улюблений колір Руслани, – відвівши погляд, Тарновський став скидати пальто.

– Запитань більше немає, – підсумувала, розстібаючи й собі ґудзики. 

– Щойно буде вільний час, займусь ремонтом. – Це він для мене виправдовувався чи як? – Чай будеш? 

– Ні, дякую. Мені б лише приткнутися десь, щоб поспати трохи. Зранку мушу бути в гуртожитку.

– Навіщо?

А й правда, навіщо? Але ж не залишатися мені тут, в квартирі свого викладача на всі вихідні.

– Потрібно Ліні допомогти, – збрехала, дивлячись в очі, й тут же почервоніла через це.

– Давиденко Ліна… – раптом він опинився за крок від мене, обперся передпліччям на стіну. – Вона знає?

Гуманоїд мав грізний, холодний вигляд. Від страху аж коліна затремтіли. Кивнула одним різким рухом, жадібно дивлячись на викладача, аби не вбивав.

– Сподіваюся, що в понеділок весь університет не буде нас із тобою обговорювати.

– Не буде, – хитнула головою, на мить сама втративши віру у чесність подруги.

Ще якийсь час Тарновський пильно вдивлявся у мої очі, ніби міг прочитати кожну потаємну думку. А вони, як на зло, щосекунди ставали тільки відвертішими.

Скинула пальто, яке викладач сам люб'язно повісив до шафи-купе, роззулася.

– Ванна знаходиться за дверима справа. Зараз принесу одяг, в якому ти зможеш спати.

– Я можу й без…

Зрозумівши, що зморозила, заплющила очі. Я ж зовсім не те хотіла сказати! Мала на увазі, що можу й в сукні переночувати, не біда. 

– Як скажеш. Рушник потрібен?

Мені здалося, що він усміхався. Хоча я так і не насмілилася розплющити очі, аж поки Гуманоїд не пішов після мого короткого кивка.

Ванна кімната була здоровезною. Такою, як п'ять тих, які ми ділили разом з Ліною та ще двома дівчатами з блоку.

Я навіть розгубилася, куди йти і що робити першим ділом. А коли в двері постукали, то взагалі перелякалася та підскочила.

– Це ви? – нащось спитала. 

– Це не я.

Відчинивши, взяла простягнуті мені речі й зачинила двері, мало не вдаривши ними Тарновського по руках. 

Я не збиралася засиджуватися там, проте поки відмила косметику, поки спромоглася заколоти шпильками волосся, аби не намочити його, поки насолодилася лагідними струменями гарячої водички, поки заворожено повитріщалася на себе у білій футболці Тарновського, яка сягала середини мого стегна, то пройшло добрих сорок хвилин.  

Чесно кажучи, я сподівалася, що він давно заснув. Що я просто знайду собі десь куточок у цій квартирі і засну міцним сном, а завтра ще до сходу сонця повернуся в гуртожиток. Але він чекав на мене. Сидів у кухні, суміжній з вітальнею, тримаючи в руках чашку, й дивився в одну точку. Коли я зайшла, Тарновський навіть не помітив мене.

Оглянувши кімнату, дійшла висновку, що й вона не підходить Гуманоїду. Занадто багато ніжно-фіолетового, ще й шпалери в квіточку. І вишенька на торті – величезний портрет Руслани, від якого мене аж перекосило. На його місці, я зняла б це неподобство і, переконавшись, що цей шедевр нікого не вб'є, жбурнула б його з вікна.

Прокашлявшись, аби привернути увагу, одразу ж добилася свого. Тарновський глянув на мене. Спершу на лице, потім на оголені ноги, затим – знову на обличчя.

Мені здалося, що я помітила сум в його очах, але це було так швидкоплинно, що  навіть засумнівалася в тому, що бачила.