Глава 11

– Я хотіла б дещо попросити у тебе. 

– Дитячих фоток Артура у мене, на жаль, немає. Але запевняю тебе, він і в десять був таким же занудою.

Дружньо посміявшись із жарту, я все ж наважилася на прохання.

– А можна у тебе переночувати? Мене в гуртожиток не пустять так пізно. Обіцяю, що не завдам тобі клопоту і звалю о шостій ранку.

– Без питань, мала, – усміхнувшись, Артем тріпнув моє волосся й обперся плечем на віконну раму. – То скільки тобі кажеш років? Вісімнадцять є?

Він був таким привабливим, харизматичним, що я не могла не посміхатися на всі тридцять два. Але й забувати про те, що цей чоловік сподобався Ліні також не збиралася. 

– Ні, немає, – хитнувши головою, перевела погляд на нічне місто. – Маленька я. Принцеса, яку суворий дракон охороняє. Ходять чутки, що поглядом може вбити, тож не раджу з ним зв'язуватися.

– Він тобі подобається, – несподівано видав Артем, хитро всміхаючись.

– Що?! Ні! – заперечила, дивлячись в темні, як у його брата, очі. – Він же… він…

Підвівши темні брови, Артем чекав відповіді, поки я збиралася підібрати правильне слово. Не називати ж його…

– Гуманоїд? – чоловік промовив це замість мене, викликавши жах. Як на обличчі, так і в усьому тілі.

Саме тоді ми й почули, як двері спальні відчинилися. Синхронно обернувшись, помітили Артура, який, насупившись, прямував до нас.  

Він же не чув свого прізвиська, еге ж? Не чув? І взагалі це ж навіть не я його так назвала! І тим паче не я вигадала!

– Чому ви тут? – зиркаючи то на мене, то на брата, Тарновський зупинився в дверях та склав руки на грудях. 

– Тут гарно, – кивнула на краєвид за вікном.

– Ревнуєш? – одночасно зі мною мовив Артем.

Гуманоїд, пильно  подивившись на брата кілька секунд, повернувся до мене.

– Соломіє, залишиш нас на кілька хвилин? 

Все, на що я спромоглася, – це кивнути, а потім вийти. Спершу – до спальні, а там у пустий коридор. 

Так закортіло підслухати їх, що аж у грудях залоскотало. Не довго думаючи, притулила вухо до дверей й стала прислухатися до голосів. 

– Що ти в біса тут влаштував?

О, це що? Гуманоїд розлютився? Чи настільки вжився в роль татуся?

– Розслабся, Артуре, – схоже, Артема веселила ця розмова, – ніхто не чіпав твою дівчину, я лиш хотів дізнатися, чим вона тебе так зачепила.

– Тому привів її у свою спальню?

– О-о-о! Все ще складніше, ніж здається на перший погляд. Ти б спершу в своїй довбешці розібрався, а потім ліз у мою, Артуре. Якщо ти так погано мене знаєш, то нагадай мені, чи я колись зазіхав на твоїх жінок? 

– Вона моя…

Несподівано відчинилися двері більярдної і я відскочила в центр коридору, мов ошпарена, й незворушно покрокувала прямо. Хвала небесам, Назар, який вийшов звідти, нічого не встиг помітити. 

Мало не стогнала через те, що не вдалося дослухати розмову. Що ж такого хотів сказати Гуманоїд?

Зачинившись у ванній, глянула на розпашіле обличчя, прикушуючи губу. Згадала, що Гуманоїду це не до вподоби, й відпустила її. 

Весь цей вечір виявився ще тим випробуванням, але я ніби непогано впоралася. Принаймні, оцінку в Тарновського маю право вимагати. 

Плеснувши на щоки холодною водою, заспокоїла заяче серце, й зібралася виходити. Проте мене випередили, постукавши у двері. 

– Соломіє, ти тут? 

В грудях знову застукотіло. Прокляття! Я ж тільки-тільки заспокоїлася! Тарновського хотілося придушити за те, як він на мене впливав.

– Ні, немає, – видала через нерви. – Щось передати їй?

– Передай, що ми вже йдемо додому.

От лихо! Але ж мені додому не можна. Викликати таксі, проїхати проспектом туди й назад та повернутися до Артема? Або ж просто сказати правду…

Прочинивши трохи двері, щоб була лише одна щілина, зустрілася з очима Тарновського. Чорними, як смерть. Злився. Чи на мене, чи на Артема – не важливо. Не хотілося потрапити під гарячу руку.

– І справді, ви ж о дев'ятій лягаєте зазвичай. Втомилися, мабуть.

– Виходь, – вимогливо наказав.

– Ні, я буду тут, бо мені ніде ночувати.

– Знаю, саме тому ми і поїдемо до мене. Я тебе тут не залишу.

Його беззаперечний тон змушував коритися.

Що, Солю, мріяла побачити ліжко Гуманоїда? То побачиш, неодмінно. Він тобі таку екскурсію проведе, що до кінця життя не забудеш!

***

– Чому ти вирішила, що я лягаю о дев'ятій?

Ми вже кілька хвилин мовчки їхали в чорному седані Тарновського. Втиснувшись у сидіння, вчепившись нігтями в пасок безпеки, я не рухалася та дихала через раз. А все через те, що в занадто тісному салоні аромат парфумів викладача, дістаючись легень, розносився судинами по всьому тілу, змушуючи мене мліти і думати лише про одне…