Глава 10

Погоджуючись на роль фіктивної дівчини Тарновського, здогадувалася, що, ймовірно, нам доведеться робити щось подібне. Проте навіть уявити не могла, що отак реагуватиму на його дотики. 

Все тіло ніби палало від жару. Я не чула їхніх розмов, а перед очима “плавав” столик, на якому стояли їжа й напої. 

Гуманоїд тримав мене за руку. Тримав так, ніби це було нормою, звичним ділом для нього. Отже, або він умів чудесно приховувати свої емоції та почуття, або ж не відчував того самого, що і я.

Зупинилася на другому варіанті. Не вірилося, що такий чоловік міг запасти на простачку. Навіть симпатичну, доглянуту і в гарному одязі. Навіть якщо вона написала йому клятого відвертого листа.

Вечір став спокійнішим. Більше ніхто мене не чіпав, не ставив вкрай незручних запитань. А якщо й траплялися якісь провокативні, на кшталт, де ми познайомилися, то Тарновський сам на них відповідав. 

– На сайті знайомств, – мене, як і всіх, це вкрай здивувало, втім, я навіть знаку не подала. Лише кивнула, з досадою дивлячись на келих, який у мене відібрав Гуманоїд. 

За дві години посиденьок з розмовами всі уже й забули про те, що тут була Яніна. Я ж відчувала, що друзі Тарновського прийняли мене. І навіть Назар більше не виказував неприязні. Принаймні, відкрито. 

– А тепер моя улюблена частина – більярд, – випивши черговий келих шампанського, заявив Артем, – я порву усіх вас, як діточок.

Підвівшись, чоловік став розминати руки та плечі під сміх гостей.

– Ви йдіть, а ми за кілька хвилин приєднаємося, – заявив Гуманоїд, змушуючи мене напружитися.

Дочекавшись, коли нас залишать наодинці, викладач підвівся й пішов до музичного центру, що знаходився за моєю спиною. Танцювальний трек раптово обірвався і замість нього роздалася повільна мелодія. Напружилася так, ніби за моєю спиною не Тарновський знаходився, а маніяк. Сексуальний. 

Чорт! Як же двозначно!

– Потанцюємо? 

І знову він простягнув мені широку долоню із годинником на зап'ясті. Я так нервувала, що знову спіймала себе на покусуванні губ.

– Добре, – поклала долоню в його руку та підвелася. Він повів мене до центру кімнати, став навпроти. Вільна рука опинилася на моїй талії. 

Я не могла насмілитися глянути в його очі, тому дивилася на комір білосніжної сорочки, за якою ховався золотий ланцюжок. Близькість затьмарювала розум, прекрасний чоловічий аромат – “наказував” коритися. Почувалася дурно й чудесно водночас. 

Несміливо поклавши долоню на широке плече, дозволила Тарновському вести мене в повільному танці. 

Все це здавалося чимось несправжнім, казковим! Тільки б не перетворитися на гарбузу, чи як там закінчилася казка про нещасну дівчину?!

– Ніколи не кажи, що ти чогось не варта.

В тихому голосі викладача не було анітрохи докору. В животі затанцювали метелики. Від сум'яття хотілося заховати обличчя на його грудях, проте стрималася – все ж макіяж міг зіпсувати білу сорочку.

– Продовжиш знецінювати себе – світ обернеться до тебе спиною.

Все, на що я спромоглася, – це кивнути. Всі сили йшли на те, аби не притулитися до викладача усім тілом. 

– Можна дещо запитати? 

– Спробуй.

– Навіщо вам… тобі… Навіщо тобі це усе? Ця вистава?

– Назар дуже близький зі своєю сестрою, тож, ймовірно, вона уже все знає.

З коридору долинув звук дверного дзвінка, проте ми обоє вдали, ніби не почули його.

– Ви хочете завдати Руслані болю, як завдала вона вам?

Запитання злетіло з язика, перш ніж я змогла обдумати його. Зупинившись, поглянула в його очі, сподіваючись, що не зруйнувала такий чарівний момент. Хтось в квартирі доволі гучно промовляв імена Тарновських.

– Не думаю, що тобі варто настільки углиблюватися в усе це. Просто грай свою роль, – він узяв моє обличчя у свої руки, пильно дивлячись в мої очі. Серце не билося, воно бажало вирватися на волю. Навіщо? Та біс його зна! Напевне, щоб станцювати танець для викладача.

– Артуре! – обурено вигукнув жіночий голос за моєю спиною. Втім, Тарновський продовжував дивитися в мої очі, повільно схиляючись до мого обличчя. 

Тахікардія дійшла критичного рівня – приховати її від Гуманоїда я більше не могла, тому просто заплющила очі. Наче дитя сподіваючись, що стану невидимкою.

Його губи доторкнули лише до кутика моїх прочинених губ. І затрималися там на нескінченно довгі п'ятнадцять ударів серця.

В голові паморочилося, ледве вдалося встояти. Здавалася сама собі лялькою-покиванкою, що гойдається з боку в бік, проте все ж не падає. Коли ж Тарновський відсторонився, зрозуміла, що стояла весь час, наче вкопана. Схоже, що гойдало мене лише всередині.

Руки тремтіли, вчіплюючись в білу сорочку. Грудну клітку повністю залило теплом. 

– Ненавиджу тебе! – пролунало за моєю спиною, але мені було не до того.

Очі Тарновського продовжували дивитися на мене, ніби їх щось заворожило.