Глава 9

Поки я намагалася вдавати, що мені зовсім не лячно, ще сильніше вчепившись у руку Тарновського, його знайомий мало не кипів від злості. 

– Уявлення не маю, де твоя сестра, Назаре, – спокійно відповів Гуманоїд, накривши гарячою долонею мої крижані пальці, – мабуть, проводить вечір із Балицьким, як і впродовж кількох місяців до цього.

Слова подіяли на Назара, ніби ляпас. Відсахнувшись, чоловік зовсім інакше поглянув на Тарновського. 

– Що? Вона б не стала…

– Я не маю жодного бажання про це говорити, Назаре. Тим паче і сам мав стосунки на стороні.

Шок на обличчі незнайомця не зникав, а лише посилювався. Напруга відступила і тепер мені залишалося стояти та намагатися не відчувати того приємного тепла в тілі, яке зростало з кожною секундою, поки викладач доторкався до моєї руки. 

– Чому я нічого не знав? 

– Не псуймо таке чудове свято, гаразд? – Гуманоїд, як завжди, був незворушним. – Ми з твоєю сестрою більше не разом, тому просто змирися. 

– Потім поговоримо, – кивнувши, Назар пройшов повз Тарновського і залишив кімнату. 

Всі витріщалися на нас. Дивилися здебільшого здивовано, але один погляд був зневажливим. Ця жінка оглядала мене зі зверхністю в очах, ніби вважала, що я ніхто і ніщо.

– Соломіє, все гаразд? – його голос ще ніколи не звучав настільки м’яко. Забравши долоню з моєї руки, викладач доторкнувся до мого обличчя. Обережно провів пальцями від вуха і до підборіддя, змушуючи глянути на нього. 

Легка заспокійлива усмішка на спокійному обличчі здалася мені міражем.

Тіло повністю застигло, не спроможне навіть вдихнути. Тарновський так уважно дивився в мої очі, ніби все у них читав. 

– Ти злякалася? – дуже тихо спитав він. Мабуть, щоб інші не почули.

Я могла б довіритися йому. Могла б розповісти геть усе. І навіть хотіла… Проте здоровий глузд насварив, нагадуючи, що я тут лише для того, аби отримати оцінку за іспит.

– Ні, – стенула плечем і собі усміхнулася, – просто незручно. 

– Якщо хочеш піти, то я відвезу тебе додому.

– Ні, не варто. Мене все ще цікавить оцінка з кристалохімії, – промовила ще тихіше, підвівшись навшпиньки, щоб Гуманоїд краще розчув.

– Отже, ти вирішив проміняти стабільність на молодість та вітряність, – пролунав жіночий голос. Обернувшись, помітила ту саму панянку, якій я не сподобалася. 

– І тобі привіт, Яніно, давно не бачилися. 

Хоч вона й була вродливою, зі світлим попелястим волоссям, високими вилицями, зеленими очима, одягнена в сукню бордового кольору, але неприязнь в її очах все псувала. Яніна була стервом – це відчувалося за верству. І я терпіти не могла таких людей.

– Настільки давно, що ти вже встиг знайти собі коханку та покинути наречену, – жінка ступила крок й, не зважаючи на мою присутність, обійняла Тарновського за плечі, а потім ще й поцілувала у щоку, залишаючи на ній слід від помади.

Не те щоб мене схвилювали її дії… Але все одно на душі з'явився неприємний осад. Чому він дозволив їй це зробити?

– Соломіє, це моя подруга дитинства, Яніна, – викладач знову поклав долоню на мої пальці й ледь-ледь погладив їх.

“Що ж ти робиш, Тарновський? Я ж не залізна…”

– Милий, ми були не просто друзями, якщо ти не забув, – на мить глянувши на мене переможно, з хитрою посмішкою, Яніна пройшла повз Гуманоїда, провівши долонею по його плечі та пожираючи чоловіка поглядом. “Мого” чоловіка. 

Якби між нами справді щось було, то я мала б приревнувати, ні? Чи принаймні сказати йому про те, що мені неприємна ця особа?

Якби ми зустрічалися, я б стала її боятися. Хитра, доросла, впевнена в собі кішка, яку не хвилює ніщо, крім власних бажань. А бажала вона одного – “мого” Тарновського.

Якби ми були парою, я мала б усе це відчувати. Ми ж лише вклали вигідну нам обом угоду.

Тоді чому ж я усе це відчувала?...

– Ходімо, вистава Яніни, на щастя, скінчилася, – обійнявши мене за плече, Тарновський повів до гостей, які, здавалося, вже й забули про наше існування.

– Вона до вас не байдужа, еге ж?

Запитання Гуманоїду явно не сподобалося. Насупивши брови, міцно стиснувши щелепи, він демонстративно відмовився про це розмовляти. Ну й гаразд!

Ми сіли на великий шкіряний диван. Сіли надто близько одне до одного, Тарновський закинув руку за мою спину. Від цього жесту потилицю почало поколювати струмом. До мене повільно стало доходити, чим вся ця витівка могла обернутися. Але відступати все одно не хотілося.

Викладач по черзі всіх представив, проте імена в моїй голові одразу ж переплуталися. 

– То ви давно разом? – спитав якийсь чоловік. Чи то Андрій, чи Захар. 

– Приблизно два місяці, – незворушно відповів Тарновський.

Он як. А я й не знала…

– Ну й чудово, – поряд зі мною сів Артем, – Руслана мені ніколи не подобалася.