Глава 8

Одяг я обирала довго. Мені хотілося бути під пару Тарновському, адже він он який! А я… проста студентка. За мною не упадали хлопці, я он навіть Вадика не змогла закадрити. Зате Тарновський прилип, як реп'ях. Втім, така увага мене уже й не хвилювала, адже перед очима стояло “відмінно”, написане в заліковій книжці його ідеальним почерком.

Зупинившись на звичайній приталеній сукні чорного кольору та дивовижних туфлях на підборах, які подарував мені колишній, зробивши гарний макіяж, викликала таксі й стала чекати повідомлення.

– Як думаєш, він може виявитися маніяком? – задумливо запитала мене Ліна, дивлячись перед собою.

Поборовши в собі бажання покрутити пальцем біля скроні, захитала головою.

– Ні, він точно не маніяк. Тим паче, ти знаєш, з ким я йду, тож якщо не повернуся до ранку, сміливо телефонуй у поліцію.

– А якщо ти з ним на ніч залишишся? – вона так хитро усміхнулася, що мені аж недобре стало.

– Точно ні. Як після такого я зможу дивитися йому в очі спокійно? До кінця навчального року ще ого-го…

На цих словах прийшло повідомлення, що таксі буде через кілька хвилин, тож я глибоко вдихнула, обійняла Ліну на прощання, а потім пішла на зустріч.

Це буде найлегша оцінка в моєму житті!

Спустившись у хол гуртожитку, трохи занепокоїлася – на вахті сиділа Семенівна. Це означало, що я мала повернутися до опівночі, інакше – ночувати мені на вулиці…

Ще не доїхавши до кінцевої точки, почала нервувати. Номер телефону Гуманоїда так і залишився в сумці, з якою зазвичай на пари ходила. А що як він чекатиме мене десь у приміщенні? Як доведеться його розшукувати у ресторані? Нічого іншого гугл за тією адресою не видавав. Не хотілося почуватися ніякого, але й відступити я не могла. Того Гуманоїда ще спробуй розбери – не дай Боже розгнівається, то ще й завалить на іспиті. Точно знаю, що кількох студентів раніше відрахували через те, що не змогли скласти іспит з кристалохімії.

Поки я нервувала, обережно кусаючи губи (щоб не стерти блиск), таксі прибуло до місця призначення.

Не встигла я й гроші дістати, як Тарновський опинився біля дверей водія та стукав у вікно. 

За мить передав чоловікові гроші й, відмовившись від решти, відчинив мої двері.

– Мені подобається ваша пунктуальність, – сказав, простягаючи мені руку.

– Ага, дякую, – пробубоніла, дивлячись на білу сорочку, нап'яту на його широкі груди. Подала свою руку й вийшла з авто, опиняючись якось занадто близько до викладача. Заклякла на місці, дивлячись на нього знизу вгору. Височенний! Навіть попри те, що в мене підбори. І як я лише не помітила цього раніше? 

Він відпустив мою руку і лиш тоді я зрозуміла, що в грудях знов з'явився приємний щем від його дотиків. Що ж, не така вже й легка оцінка, якщо врахувати те, що вечір тільки починався…

– Чудова сукня, вам пасує, – промовив, дивлячись в очі.

Спромоглася лише кивнути, не в здужаючи відвести погляду від його очей. Було в них щось нове, чого раніше я точно не бачила.

– І у вас гарні груди… тобто сорочка, – заплющила очі, відчуваючи миттєвий прилив фарби до обличчя, – я хотіла сказати сорочка! І пальто теж гарне. Не холодно отак нарозхрист? Все ж не вересень уже..

– Я люблю холод, він добре остуджує кров. Ходімо?

– Ходімо, – насмілилася розплющити очі й видихнула – Гуманоїд залишався Гуманоїдом – ніби й не почув мого жахливого компліменту. Подумки видихнула, але тут же знову занервувала, коли Тарновський підсунув мені свій лікоть. Кілька секунд я гальмувала, вважаючи, що це якась помилка. Проте щойно він запитально звів темнющі брови, до мене дійшло, що треба взяти його попід руку.

Обережно поклавши долоню на рукав його пальта, несподівано відчула себе принцесою, а все навкруги – казкою. Тільки б туфельку не згубити… І щоб лакеї (знай, водії таксі) на пацюків не перетворилися. Ненавиджу пацюків!

Тарновський ішов не швидко, що мене радувало – хоч не доводилося бігти слідом на своїх підборах. Очікувала, що ми підемо до ресторану, проте і тут чекала несподіванка – Гуманоїд повів мене за житловий будинок, в якому знаходився заклад. 

Слова Ліни про маніяка вже й не здавалися такими дурними.

– Артуре Олеговичу, якщо що, – заговорила, зиркаючи на його профіль, який випромінював упевненість, – моя подруга в курсі, з ким я пішла і за якою адресою. Тож навіть не думайте мене кривдити. А ще я вмію кусатися…. І кричати.

Ми дійшли до дверей під'їду й Гуманоїд набрав на домофоні номер квартири. Тридцять дев'ять.

– От і перевіримо! – глянув на мене, зловіще всміхнувшись одним кутиком губ. Мені лиш залишалося переварювати усе це – його очевидний жарт, ледь помітну посмішку і те, з яким захватом відреагувало моє серце.

Дідько!

Пролунав писк домофона і викладач відчинив двері, пропускаючи мене всередину.

Шосте чуття підказувало, що краще б розвернутися та тікати, поки не пізно. Але душа хотіла легкої оцінки, тож я знову поклала руку на лікоть чоловіка, щойно він зайшов слідом.

Привітавшись із милою бабусею, яка сиділа в кімнатці вахтера, Гуманоїд привів мене до ліфта й натиснув кнопку виклику.