Глава 7

Я була зла. Мало того, що сиділа в кав'ярні до четвертої, то ще й Тарновського не знайшлось у кабінеті, коли прийшла туди. Ух, як мені хотілося бодай гримнути на нього через це. Вирішила зачекати хвилин десять, якщо не повернеться – то просто піду додому. Чому це мені весь день тут сидіти?

Але він прийшов. Весь такий серйозний, чимось задуманий і до біса привабливий. Єдине, що я могла подумати в той момент, – і якого дідька цей чоловік – мій викладач?

– Добридень ще раз, – привітавшись, він став відмикати двері, а потім, відчинивши їх, запросив мене зайти першою.

Злочасного стільця біля входу в кабінет більше не було. Зупинившись посеред кабінету, стала чекати, поки Гуманоїд роздягнеться та повісить свою куртку на вішак. 

– Сідайте.

Ну, принаймні він не збирався мене тут затримувати, якщо не наказав ще й роздягатися. Покірно сіла на краєчок стільця, який стояв біля його стола, та втупила погляд на власні руки, які тримали сумку.

– Соломіє, – він сів навпроти, – якщо вам потрібна якась допомога…

– Я не хочу про це говорити, – швидко перебила його, червоніючи до кінчиків волосся. 

Деякий час він мовчав, змушуючи мене нервувати. Ну і чому земля не могла розвезнутися, аби прийняти у себе мою грішну душу?

– Та жінка…

– Ні, Артуре Олеговичу, вибачте, але це ніяк не стосується навчання, тож я не зобов'язана навіть слухати вас.

– Як просувається робота над курсовою? 

Ще краще! Якби я знала, що він такий діставучий, нізащо б не погодилася на це все. 

– Чудово, маю уже кілька сторінок. Лише не змогла знайти одну книгу. В нашій бібліотеці її немає, в продажу теж, тож ще досі в пошуках.

– Я вам її дам, – пообіцяв, навіть не спитавши назви.

– Це все, що ви хотіли уточнити? – на мить глянула на Тарновського й наче окропом ошпарило – він не зводив з мене очей. – Бо маю ще купу домашнього завдання.

– Сьогодні п'ятниця, – натякнув на те, що попереду ще всі вихідні.

– Так якраз усе встигну поробити. А ще курсова у мене, якщо не забули.

Але відпускати він мене не поспішав. Свердлив чорними очиськами, змушуючи ніяковіти, мовчав якусь хвилину-дві, аж доки знову не заговорив.

– Соломіє, у мене є до вас незвичайне прохання…

Все тіло аж напружилося, очікуючи почути щось… незвичайне. Подивилася на Тарновського, втім, він перевів погляд на стіл. Щось новеньке. Страх? Невпевненість? Емоції???

– Не знаю, що ви хочете запропонувати, але я не така.

Ляпнувши чергову дурницю, почервоніла ще більше. Скільки разів обіцяла тримати себе в руках у його присутності, але ж ні… Язик неслухняний, який біжить поперед батька в пекло. Коли Ліна дізнається про цю фразу, неодмінно відчуватиме іспанський сором.

Втім, схоже, що Гуманоїд усе сприйняв нормально. 

– Нічого такого, щоб виходило б за межі пристойності.

З мене вирвався нервовий смішок. І чому просто не сказати, що від мене потрібно?

– Вибачте, я зараз почуваюся максимально незручно.

– Гаразд, забудьте, – занадто легко погодився він, ніби цього й чекав від мене. – Це усе, що я хотів вам сказати. 

– Але…

Мене мучила цікавість. Я не могла піти з цього кабінету, не дізнавшись, що він хотів від мене.

– Ні, це справді надто особисте і аж ніяк не стосується навчання, тож бажаю вам гарних вихідних.

Він узяв комп'ютерну мишку й став дивитися в монітор, щось клацаючи час від часу. А я продовжувала сидіти, потайки, з-під лоба за ним спостерігаючи.

– Ви не підете просто так, еге ж? – не відриваючись від монітора, запитав Гуманоїд.

– Не піду, – кивнула, уже сміливо дивлячись на його обличчя, на якому хотіла знайти бодай одну нещасну емоцію. Але марно – він був таким неприступним.

– Я хочу, щоб завтра ви сходили зі мною на один захід.

Очманіти! Напевно, я померла й потрапила до пекла, інакше як це все пояснити?

Через подив навіть і не помітила, як він знову повернув до мене обличчя. В темних очах не було ніяких емоцій, але мені все одно здавалося, що Тарновський нервував.

Господи, ну чому він такий?! Не "сходіть зі мною, будь ласка", а "я хочу".

– А як же ваша наречена? – спитала перше, що спало на думку.

– Вона мені зрадила.

Жодної емоції на обличчі! Жоднісінької. Спокійно дивився в мої очі, ніби говорив не про близьку людину, свою кохану, а якусь малознайому йому жінку.

– Що мені за це буде?

А що? Хіба я могла просто за спасибі все це робити? Гуманоїда ще спробуй витерпи, якщо він говорить не про кристалохімію.

– Найвищий бал на іспиті.

Йой! Про таке і мріяти заборонено. Але мій язик, як завжди, був швидший за мозок.