Глава 6

Гудки тривали дуже довго і я навіть сподівалася, що вона не відповість.

Але мама підняла слухавку й надто радісно привіталася. Значить, уже встигла випити разом зі своїм Пилипом.

Я не знала, що їй казати, тому просто мовчала, тупцяючи на кухонному балконі гуртожитку в одному халаті та капцях. Холод пробирав до кісток.

– Вчора бачила твого батька. Казав, що ти їздиш до нього щомісяця. 

– Їжджу, – не бачила сенсу брехати.

– А додому чого не повертаєшся? 

Хотілося на весь голос закричати їй правду, проте це нічого не дало б. Вона просто знову почала б виправдовуватися і звинувачувати мене у тому, що я наговорюю на вітчима.

– Грошей немає. Батько платить за білет туди й назад.

–  І нічого не дає більше? А стипендія?

Я знала, що її цікавить лише те, де взяти кілька сотень на нову пляшку, проте все одно відчула розчарування. 

– Зі стипендії злетіла, а батько дає лиш на їжу. 

Я говорила неправду. І вона знала це, проте ніяк не прокоментувала. Вочевидь, зрозуміла, що грошей з мене не витягти.

– Ну, якщо буде копійка, то приїжджай. Ми тобі курочку з собою дамо.

– Відколи це у вас кури завелися, мамо? 

– А Пилип у сусідньому селі кілька зловив.

Мені просто хотілося, щоб ця огидна розмова швидше скінчилася. 

– Мамо, у мене багато домашнього завдання. Треба йти.

– Казав мені Пилип, що не потрібно тебе відпускати до тієї столиці, а я не слухала. Тепер маємо. Ти хоч у пелені нам нікого не принеси.

– Не принесу! – процідила крізь зуби й поклала слухавку. 

Щоки залило рясними сльозами. Обхопила руками металеві ґрати і притулилася до них чолом. 

Як же мені хотілося забути все те, що залишилося в рідному містечку! Просто стерти з пам'яті та почуватися вільною. Не мати того гнітючого відчуття провини, яке з'являлося після кожного дзвінка з нею. 

Стояла, поки пальці не стали такої ж температури, як і метал. Тремтіла від холоду, але повертатися до кімнати не поспішала. Не хотілося, аби Ліна почала розпитувати, що зі мною. Я мала забути все, а не розказувати, знову і знову проживаючи своє нікчемне дитинство.

Виплакавшись, залишила минуле на балконі. Вмилася, натягла на обличчя посмішку та пішла до кімнати.

– Анекдот! – з порогу сказала подрузі, яка майже дрімала над книгою. – Зустрічаються якось гуцул і пані в місті…

***

Пройшло два тижні, а не було й одного навчального дня, щоб Гуманоїд не причепився до мене. То в коридорі зустріне, то на кафедрі перехопить. Після лекцій, практичних. А якось навіть перевершив самого себе – дав папірець із номером свого телефона, щоб я могла "звертатися до нього, якщо будуть якісь запитання". 

– Тільки без фанатизму, Соломіє. Не під час занять і до дев'ятої.

Подумки закотивши очі, засунула папірець до сумки, подякувала чемно й швидко втекла, аби він раптом чого нового не вигадав. Наприклад, в гості напросився. Хто ж його знає, що у тій голові гуманоїдній!

Така увага дивувала та була приємною водночас. Але я так і не зрозуміла її походження – жалість до мене чи все-таки якісь почуття? 

Ліна запевняла, що Тарновський запав на мене. А я… я просто хотіла спокою. Стосунки заважали навчанню, яке знаходилося на першому місці у моєму житті.

Курсовою я займалася щодня. Засиджувалася допізна за перекладами, втомлювалася страшенно. Але в цьому був великий плюс – щойно лягала у ліжко, миттю засинала і дурнуваті думки про Тарновського не лізли в голову.

***

"Солю, я не можу без тебе!"

Коли тобі пише колишній, хочеться убитися. Особливо, коли він для тебе зробив стільки всього хорошого, а ти його кинула через те, що не було почуттів.

"Вибач"

Більше мені не було що сказати. 

З Глібом я познайомилася тоді, коли прибирала будинок його батьків. Це трапилося незадовго до випускного, коли я дуже хотіла вирватися з рідного селища, проте боялася. 

Він допоміг мені. Спершу переконав, що з матір'ю та вітчимом нормального життя я не матиму. Потім завіз мене до Києва, коли почалася вступна кампанія. Забрав до себе, як мама дізналася про мої плани. Захистив од вітчима. Знайшов мого батька, якого я вважала зрадником та волоцюгою. Виявилося, що це не так.

А потім я кинула його. Бо не могла більше обманювати, що маю почуття. На одній вдячності стосунків не побудуєш.

***

Вадим ніяк не хотів звертати на мене увагу. Усміхалася йому, спілкувалася з одногрупником набагато частіше, ніж раніше. Якось навіть в їдальні за одним столом сиділи, а Вадик ніби вважав мене всього лиш якоюсь там Соломією. Неважливою, непомітною.

Я часто думала, що було б, якби я поклала листа в його куртку? Чи погодився б він стати моїм бойфрендом? Згадуючи те, що я там написала, то, принаймні одна ніч нас чекала точно. Проте я не впевнена, що тепер хотіла її.