Глава 5

Він сидів за столиком з іще двома чоловіками, обличчя яких я не бачила. Відвела погляд, проте його образ все одно стояв перед очима. Чорна футболка. Одна рука тримала склянку, інша просто лежала на столі. На зап'ясті годинник. Цей особливий погляд, який налякав до чортиків. 

– Йой! Це що, Гуманоїд? – верескнула Ліна мені на вухо, коли ми йшли до бару. Добре, що через рев музики чула її лише я. – Подруго, вас прямо доля зводить.

– Ага, злий рок, – прокричала до неї, залізаючи на стілець.

Ми замовили собі по коктейлеві й стали їх повільно пити. Перехотілося розважатися. Музика здавалася надто гучною, а напій – ніяким. Ніби бармен розбавив його водою.

– Господи, ти бачила, як та футболка на ньому сидить? І нащо ото він свої плечі ховає під сорочками? Я б його, ух… Дивиться на нас… – Ліна здавлено та нервово засміялася, а потім кивнула. – Солю, якщо ти колись побачиш його без тієї футболки, то розкажеш мені, який він на дотик. Ойойой… а там разом із ним ще двоє красунчиків. Схожі на нього. Брати, мабуть.

Я навмисне не дивилася на їхній столик. І бачила, як та футболка сидить, та всяко відганяла від себе про неї думки. 

Але щойно подруга сказала про нібито братів, очі самі підвелися та, наче на зло, зустрілися з очима Тарновського. Я досі відчувала сором та пригнічення через своє запитання про лабораторію, тому вся ця ситуація лише напружувала. Тепер Гуманоїд уже не був таким похмурим, проте під його поглядом все одно не дихалося. Несподівано двоє інших чоловіків, справді чимось схожих на Тарновського, теж поглянули на мене. Саме тоді я й не витримала – відвернулася.

– А отой, що сидить ближче до нас, нічогенький, – Ліна підняла руку та помахала пальчиками. – Милий-премилий. Ніби краща копія нашого Гуманоїда, яка навіть всміхатися вміє.

– Припини на них витріщатися! Не вистачало ще, щоб вони прийшли сюди!

– Даремно ти, Солько, цураєшся його. Думаю, він у душі не такий вже й Гуманоїд. Просто імідж у нього такий, щоб студенти не розслаблялися.

Махнувши рукою, нічого навіть не відповіла. І так на душі бридко було. 

Мабуть, якби я поставила це запитання до листа, то не хвилювалася б настільки. А якщо й так, то радше через оцінки, ніж… 

Ех, ну його, того Гуманоїда! Хіба він зараз має якесь відношення до мене? Поза універом – ми обоє вільні люди. Хочемо – йдемо в клуб, хочемо – з близнюками своїми зустрічаємося.

– О, вони вже зібралися йти! – вигукнула подруга, яка продовжувала безцеремонно витріщатися.

– Просто відвернися, – смикнула її за руку, – й дивися на бармена.

Нехотя, але подруга все ж підкорилася. Обличчя її було кислим, а рука повільно крутила склянку за часовою стрілкою.

У мене ж з'явилося таке відчуття, ніби він продовжував поглядом пропалювати в моїй спині дірки. На потилиці навіть волосся дибки стало.

– А як вони захочуть до нас підійти? А я не зможу тебе попередити?

Ліна не вгавала. 

– Краще б ми сюди не йшли, – заплющивши очі, хитнула головою. Відчуття на потилиці тільки посилювалися з кожною секундою. Стиснувши склянку, затамувала дихання. 

Я не помилялася. Спершись долонею на  барну стійку, дуже близько до моєї руки, Тарновський схилився до мого вуха.

– Пропустите пару і вам кінець.

Шкіру на шиї, якої торкнулося його дихання, обпалило вогнем. Раптом стало так душно, що навіть у голові запаморочилося. 

Він знаходився надто близько. Недозволенно близько! Серце билося скажено швидко, як ніколи.

Не знаю, скільки пройшло часу, перш ніж він відступив. Мені здалося, що вічність. 

Відчувала, що він пішов, проте поворухнутися досі не могла. Лише глибоко вдихнула та відчула дахозносний аромат чоловічих парфумів, який знову викликав оте лоскітне відчуття в грудях. Приємне, щемне і зовсім мені непідвладне.

– Гей, Солю, що він тобі сказав? – Ліна смикала мене за плече, намагаючись спустити з небес.

– Що?

– Питаю, що він такого ляпнув?

– Сказав, що хоче мене, – вийняла соломинку і допила залишки напою за два ковтки.

– Правда? – очі подруги були розміром з невелику картоплину.

– Ні. Просто попередив, якщо не прийду на лекцію, то матиму проблеми.

– Анітрохи не погроза! – прокоментувала подруга, а я погодилася.

В клубі ми не затрималися. Настрою веселитися не залишилося.

***

Хоч ми з подругою і повернулися до гуртожитку ще о другій ночі, заснути мені ніяк не вдавалося. Крутилася, хвилювалася, накручувала себе через Тарновського та його слова. Відчувала його дихання на своїй шиї й парфуми, які, здавалося, просочилися в моє тіло. Я й не помітила, коли заснула. Пронизливий звук телефона вирвав зі сну. Снилося мені щось приємне і так не хотілося прокидатися. Але телефон диринчав і диринчав.

– Ліно, вируби! – накрилася подушкою.

– Це твій, – простогнала подруга і ліжко її заскрипіло. Мабуть, переверталася на інший бік.

Нехотя сівши, намацала телефон, який стояв на зарядці, й розплющила одне око.