Глава 4

Повертаючись до гуртожитку, досі знаходилася в шоковому стані від зустрічі з Тарновським. Від того, що молола сама, що він говорив. І того, що відчувала, коли взяв мою руку. Якось занадто як для одного дня. 

Ліна лежала в ліжку, читаючи конспект. Сьогодні в її підгрупі лабораторні були зранку, тож подруга уже навіть встигла поспати після них. Глянувши на мене, вона відклала зошит і сіла.

– Якась ти налякана. Вадим тебе продинамив?

– Гірше. Я впала Тарновському під ноги.

–  Хе-хе! Де ти лиш надибала нашого Гуманоїда?

– В його власному кабінеті…

Розповіла подрузі про своє ганебне падіння та неслухняний язик, приховавши свої відчуття від його дотиків. Ліна пореготала трохи, а потім повернулася до свого конспекту. Згодом я й сама взялась до навчання. Що-що, а кристалохімію я мусила знати ідеально. 

До пізнього вечора робила домашнє завдання, ніби відчуваючи, що щось таки має трапитися.

І таки трапилося. Наступного дня, на практичному занятті замість  Євгена Степановича до авдиторії зайшов Тарновський. 

Сподівалася, що він знову на хвильку зайшов, покликати Вадика, чи ще когось (не мене), але Гуманоїд абсолютно спокійно заявив, що наш викладач захворів і він прийшов на заміну. Сказати, що я почувалася незручно, це нічого не сказати. Проте, хвала небесам, особисто на мене Гуманоїд навіть не поглянув. 

Практичне заняття з ним було цікавим. Ми обговорювали кристалографічні системи і це взагалі не було нудно, як зазвичай. Гуманоїд, попри свою нелюдську беземоційність, мав хист створити таку суперницьку атмосферу, що хотілося ще і ще відповідати на його запитання.

Щоправда, найвищого балу він не поставив нікому, що вкрай обурило багатьох одногрупників. Мене трохи засмутила його суворість, але я приймала його позицію, сама тому дивуючись.

– Адамович та Пасічник, залиштеся, будь ласка, – наказав Тарновський, коли заняття закінчилося. Він навіть не дивився на нас. Переглянувшись з Вадиком, сіли вдвох за першу парту прямо перед викладацьким столом. Я навіть руки склала чемненько, як у першому класі.

– У вівторок конференція і ви маєте там бути.

Знов ставить перед фактом, хоча саме у вівторок я збиралася добряче виспатися перед заняттями, які починалися пізніше. Але ж кому важлива думка студентів, коли Тарновський так захотів.

– Добре.

– Прекрасно, – відповіли ми одночасно.

– Також хочу попередити, що попуску нікому не буде. Ви, як і всі інші, отримаєте те, що заслужите власними силами.

Дивлячись то на мене, то на Вадика, Тарновський просто знищував нас обох своїм авторитетом. І очима теж спопеляв, даючи зрозуміти, що ми тут ніхто.

Не наважуючись заговорити, ми лиш кивали на кожне речення.

– Ви маєте обрати теми зі списку запропонованих, – вручив нам аркуш, чомусь один на двох, але це мене лише радувало – більше причин контактувати з Вадиком, – до наступної лекції.

– Але ж… – я хотіла заперечити, проте Гуманоїд пронизав таким поглядом, що і жити перехотілося, не те щоб рот відкривати.

– Кажіть, – наказав, продовжуючи мене знищувати поглядом. 

– У нас курсова лиш в наступному… семестрі, – останнє слово ледь змогла видушити із себе, так незручно почувалася під його поглядом.

– І що? Якщо думаєте, що впораєтеся за п'ять з половиною місяців, то мушу вас розчарувати, Соломіє, курсова має бути ідеальною, інакше незалік.

Все, що мені залишалося, смиренно кивнути, опустивши очі.

– Ще запитання є? – голос, наче грім, аж в душі заледеніло.

– Ні.

– Нема, – знов одночасно відповіли ми.

– Тоді, Вадиме, залиште нас.

Я навіть боялася поворухнутися. Все всередині заклякло, одне серце билося, мов ненормальне.

Проте, щойно Вадик зачинив двері, Тарновський раптом пом'якшав. Він ще й слова не сказав, а повітря уже стало не таким насиченим тестостероном.

– Раджу вам обрати властивості графену.

– Але ж інформації дуже мало по цій темі, – я не розуміла його.

– Зате її до вас ніхто не розкривав в нашому університеті.

Задумалася. Якщо й справді це так, то це чудовий шанс показати себе. Однак література… Де її взяти?

Ніби читаючи мої думки, Тарновський поклав переді мною ще один аркуш. Цього разу написаний від руки. Там був доволі великий список літератури, проте англійською. Мені не хотілося про це думати, розуміючи, яка це важка та кропітка робота. Я б краще милувалася його ідеальним почерком, рівним та зрозумілим. Милувалася б увесь день.

– Ви ж старанно вивчаєте іноземну, чи не так?

– Так-так.

Буду вивчати, аякже. Куди мені діватися то? Він же задушить мене без дотиків, якщо відмовлюся.

– Тоді бажаю успіхів!

– Дякую! До зустрічі!

Вийшовши з кабінету, як завжди стала обдумувати розмову. І зробила для себе відкриття – Гуманоїд був інакшим зі мною. Більш м'яким. І я навіть перестала його боятися, щойно Вадик вийшов.