Глава 3

Неквапливо крокуючи просторим холом нашого університету, почувалася щасливою. Після розмови з Гуманоїдом пройшло два дні, тож я навіть встигла забути свої сороміцькі слова про відсутність чоловіка в моєму житті. Хоча я над цим посилено працювала. Бажання мати стосунки з Вадиком нікуди не поділося. Тільки от листи писати йому я більше не збиралася! Свят-свят!

Я вирішила інакше привернути його увагу – змінити зачіску, частіше користуватися косметикою. І найголовніше – усміхатися. Колись давно прочитала в одному журналі для підлітків, що хлопцям подобаються щасливі дівчата, а не вискочки, злі на весь світ. Хоча, і в таких закохуються.

Тож сьогодні, коли заняття починалися трохи пізніше, я встигла красиво прибратися та нафарбуватися, щоб Вадим там і ахнув, побачивши мене. Одягла доволі коротку приталену сукню червоного кольору, чобітки на невеликих підборах і напарфумилася. Випромінювала суцільний позитив, осяювала усе і всіх своєю усмішкою й дуже-дуже приємно та солодко пахла. 

Саме такою я й зайшла у пустий ліфт, щоб піднятися на сьомий поверх, де у нас через двадцять хвилин починалася лабораторна. 

Натисла потрібну кнопку й, задумавшись, стала дивитися на циферблат, очікуючи, коли двері зачиняться. Завжди полюбляла їхати в цьому ліфті на самоті – милувалася своїм гарненьким відбитком у дзеркалі. Але сьогодні доля вирішила мене за щось покарати. Перед тим, як двері зачинилися, в останній момент всередину хтось зайшов. 

Підвела погляд і… моя сяйлива посмішка перетворилася на нервову. На мене дивився Тарновський. Своїми чорними очима свердлив до кісток. 

– Добрий день! – він глянув на кнопки, щоб впевнитися, чи їду я туди ж, куди й він. На кафедру кристалохімії.

– Добрий… день.

Гуманоїд став поряд зі мною, обличчям до дверей, та засунув руку до кишені. В іншій тримав портфель. На ньому був чорний костюм, біла сорочка й пальто. А де ж куртка то, Артуре Олеговичу?

– Як справи з вашими почуттями?

Я мало не подавилася повітрям від того, наскільки буденно він це сказав. Ніби говорив не про щось таємне та особисте, а про свою прокляту кристалохімію.

– Все чудово, я уже змирилася. Навіть почала шукати собі пару.

А що? Нехай вже відчепиться від мене з тим листом, скільки можна?

– Прекрасно.

Помовчавши кілька секунд, Тарновський знову заговорив. Та видав таке, що мені мало швидку викликати не довелося.

– У вас прекрасні парфуми.

З мене вирвався нервовий смішок. Вочевидь, він жартував, або ж просто вживав щось заборонене.

– Дякую, це колишній подарував. Хоч якась з нього користь була, а то в ліжку, знаєте…

Зрозумівши, що вибовкала занадто багато, закрила рот і заприсяглася сама собі, що більше ніколи його не відкрию, якщо Гуманоїд буде знаходитися поблизу.

– Співчуваю.

"О, ти напевно повна його протилежність!"

Матінко рідна, Соломіє, про що ж ти думаєш? 

Двері ліфта повільно роз'їхалися, дозволяючи нам вийти на волю. Але мої ноги приросли до землі. Гуманоїд витяг руку з кишені та показав на вихід. Джентльмен!

Змусивши себе відірватися від підлоги, вийшла назовні. Почувалася дещо незручно, коли він знаходився за спиною. Здавалося, ніби чоловік свердлив дірки в моїй спині. Але чекати його я точно не стала б. Просто йшла до лабораторії, вдаючи, що коліна у мене зовсім не тремтять.

– Соломіє! 

От відчувала моя п'ята точка, що він так просто не дасть мені спокій.

– Так, – зупинилася та повернулася до нього.

– У вас в наступному семестрі курсова з кристалохімії. Я можу взяти ще одного студента. Мене цілком влаштовують ваші успіхи в навчанні, тож дозволяю сміливо обирати мене.

Я навіть трохи рот прочинила і ледь знову не загигикала нервово. Господи, яке ж у цього чоловіка его роздуте! Наче й проста пропозиція, але скільки самолюбства в кожному слові. Дозволяє він, бачте!

А нічого, що я вже записалася до Мілявської? Доброї тітоньки середніх літ, яка чудово ставиться до дівчаток. Але з іншого боку, відмову він навряд чи прийме. І тоді я зроблю гірше тільки собі.

– Е-е-е… Треба подумати, – погляд впав на його груди, які приховувала біла сорочка. Цікаво, а чи волосся там є? У мене ніколи не було хлопця з…

– Гарно думайте, пропозиція не триватиме вічно. На це місце претендує понад двадцять людей.

Ого! Це на нашому потоці стільки самогубців? 

І чому це вираз його обличчя раптом став таким грізним? Спиною пройшовся неприємний холодок. Схоже, Гуманоїд справді не любить, коли йому відмовляють…

– Я взагалі-то… ну… Я ще подумаю, звісно ж. Просто уже домовилася з Лідією Михайлівною… А вона, ви ж знаєте, така мила. Не хочеться її ображати…

Тарновський нічого не відповів. Лише глянув своїм отим вбивчим поглядом і пішов собі коридором. А в мене аж шлунок занив від нервування. Ех, якби не лабораторна, втекти б я звідси та заїсти стрес кремовим тістечком. З какао. З трьома ложками цукру.