Глава 2

По завершенню пари ноги ледве несли мене до викладацького стола. Я серйозно налаштувалася сказати правду та перепросити, навіть репетирувала подумки скупий монолог на кілька речень. 

Гуманоїд збирав свої ідеальні речі в ідеальну шкіряну сумку. Він і сам був ідеальним, ніби зійшов зі світлин Пінтересту. Одягнений у білу сорочку, яка ідеально сиділа на широких плечах, темні штани, ідеально чисті та випрасувані. На зап'ястку годинник. Ймовірно, дорогий. Темне густе волосся, вкладене, ніби в Барбер-шопі, серйозне обличчя з правильними рисами, легка щетина, яка робила його ще більш страхітливим й грізним, прямий ніс, густі широкі брови. 

А губи гарні, ніби намальовані… це що?! Я щойно уявила, як він мене цілує?

 Ймовірно, цього не трапилося б навіть тоді, якби ми залишилися останніми людьми на землі. Адже, де він (на вершині), а де я (під ногами, звичайна студентка, простачка із провінційного містечка).

Загалом, Гуманоїд дуже відрізнявся від усіх інших викладачів. І тому була причина – він мав свою власну лабораторію, яка, вочевидь, приносила чоловікові непоганий дохід. 

Навіщо ж працював у нашому універі за копійки? Напевно, знав лише він сам. Проте ходили чутки, що Тарновському приносило задоволення бачити страждання студентів. Дехто навіть вважав, що Гуманоїд знімкує все на приховану камеру, а потім переглядає вдома зі злою посмішкою на вустах. Такою, як посміхаються справжні поганці в фільмах.

Я підійшла до його столу й спинилася. Не надто близько, але й не далеко, щоб не виглядати останньою боягузкою. Тут витав ледь вловний аромат чоловічих парфумів, від яких чомусь трохи запаморочилося в голові.

Підвівши нарешті на мене погляд, Гуманоїд кілька секунд дивився на мене своїми чорними очиськами, змушуючи тремтіти, відтак глянув за спину.

– Залиште нас, будь ласка, – беземоційно кинув Ліні, яку я ледь впросила залишитися. 

Ну, все. Останній свідок вийшов з авдиторії. Тепер Тарновський робитиме все, що йому заманеться…

"Господи, Соломіє, – заплющила очі, – та не думай ти про його губи!"

– Я отримав ваш лист, – заговорив низький голос, ніби десь глибоко в мені та водночас в кожній точці великого приміщення. – Навіть не буду запитувати, як ви примудрилися його покласти у мою кишеню. Спершу думав, що варто доповісти у відповідні органи, але, зрештою, зжалився над вами.

Розплющила очі й глянула на викладача, який всівся на стілець, та дивився на мене знизу вгору. Так дивився, ніби бачив наскрізь. Проштрикував темними очима.

Зжалився? Ну дякую! Чомусь мене це роздратувало, але я точно ніколи в житті не сказала б це йому вголос.

– Дуже вражений вашими словами, особливо сподобалися декілька речень, в яких ви… Я навіть зачитаю це вдесяте.

Відкривши свій портфель, він дістав звідти складений вчетверо аркуш, який я (раптом згадала) вчора добряче напарфумила, і розгорнув.

"Господи, ну чому ти його не вбив? Я ж просила! Тільки б не останній абзац!"

– Якось мені наснився сон, – почав монотонно читати Гуманоїд, добре хоч без кепкування, – де ми обоє купалися у морі. Ти тримав мене на руках і палко цілував у губи. Саме тоді я й зрозуміла, що ідеальнішого за тебе не знайти у цілому всесвіті.

Він глянув на мене так, ніби я мала б це прокоментувати. Але мій язик давно відсох, тож я лише нервово стенула плечем. 

Кивнувши, Артур Олегович, відкинувся на спинку стільця і поклав аркуш на стіл.

– Мені дуже приємно, що ви переживаєте усі ці почуття до мене, проте я маю пояснити причини, чому ми не можемо бути разом. Найперше, це те, що такі стосунки під забороною, – Гуманоїд став загинати пальці. –  Друге. Не думаю, що колись зміг би закохатися в студентку. Третє – я маю наречену. 

Хоч я й почувалася розгубленою, в моїй все ще недурній голові промайнула думка, ніби він радше те все розповідав для себе, а не для мене.

Проте я все одно кивнула, продовжуючи дивитися на ті кляті губи, які не збиралися змовкати. Свої ж кусала до крові. 

– Вам краще б знайти собі хлопця серед однолітків, деякі з них оцінили б таку бурхливу фантазію та добряче зростили б своє его, – він знову взяв у руки листа й одразу знайшов те, що вирішив зачитати. – Мені настільки подобається чути твій голос, що я тану, щойно ти відкриваєш свій рот. 

Якого біса ти написала це, Соломіє?! Я знову заплющила очі, відчуваючи, як почервоніла з ніг до голови. Зрозуміло, що він збирався мене залишити в живих, але чутки про насолоду від знущань здавалися не далекими від правди.

Так, саме час розповісти йому про справжнього одержувача листа, бо далі це не може продовжуватися! Ще одне речення і я згорю від сорому. Я навіть прочинила рот, щоб видати хоча б один звук, але він безтурботно продовжив:

– Повторюсь, ваша… гм… симпатія надзвичайно лестить моєму самолюбству, але стосунків між нами не може бути. Краще займіться навчанням. Або ж, якщо почуваєтеся самотньо, знайдіть собі пару серед студентів.

Вислухавши Тарновського, закрила рот. Правда зробить лише гірше. Зізнаюся і він усвідомить, що я величала не його, а "всього лиш" звичайного (хоча й зі знатної сім'ї) студента Адамовича Вадима. Розізлиться, однозначно. І тоді точно мені триндець. Завалить мене і далі… відрахування. А так, можливо, хоча б знову пожаліє і не буде знущатися, або ж взагалі завищить бал.