Глава 1

– Ні! Ні! Ні! Ні! Ні!

Потайки визирала з-за колони, нервово кусаючи губи. Чому куртку, в кишеню якої я всунула листа зі своїм зізнанням, щойно забрав Гуманоїд, наш непробивний беземоційний викладач кристалохімії, а не мій Вадимко?! Викладач же носить своє чортове ідеальне пальто, а не модняві куртки, як у студентів! І якого біса він взагалі залишив свій одяг тут, коли в нього є особистий кабінет?!

Дивлячись, як Тарновський одягається, сподівалася на диво. Що, наприклад, зараз прийде одногрупник і, насупившись, почне вимагати  повернути куртку. Або ж лист якимсь дивним чином вистрибне із застібнутої кишені. Або ще краще! Артур Олегович раптово втратить свідомість, а я побіжу йому робити штучне дихання і тихцем поверну свій лист.

Але чуда не відбулося. Гуманоїд-Тарновський, одягнувшись, попрямував до виходу. Набираючи якесь повідомлення на смартфоні, повільно розстібнув кишеню та засунув туди руку. 

Ось і все. Я пропала. Не складу іспит. Відрахують. Повернуся в рідне містечко. Катастрофа!

Намацавши у кишені мій лист, Тарновський зупинився і дістав його звідти. Дорогий червоний конвертик без підпису, але зате з атласною стрічкою. Покрутивши його в руці, задумливо постукавши ним об долоню, Гуманоїд засунув його назад та пішов собі далі. А я так і продовжила стояти за колоною, жадібно дивлячись на двері, за якими він зник. 

– Пасічник! – раптом пролунало за спиною і я навіть скрикнула та здригнулася від несподіванки.

– Ліно, май совість, і без тебе паршиво! – обернувшись до подруги, похнюпилася.

– Що, не вдалося тітку Зіну виманити з робочого місця?

– Гірше, – жадібно глянула подрузі в очі, хитаючи головою, – куртку забрав не Вадим.

– Як не Вадим? А хто ж тоді?

– Тарновський! 

Очі Ліни полізли на лоб. Кілька секунд дівчина усвідомлювала почуте, а потім дістала телефон і відкрила пошуковик.

– Що ти там шукаєш? 

– Недороге похоронне бюро. Сподіваюся, мене не зачепить, коли він тебе убиватиме. Я б іще хотіла трохи пожити.

– Дуже смішно, – буркнула їй та, вхопивши за руку, потягла до клятого гардероба, щоб забрати наш одяг, та самим забратися звідси. Хотілося заїсти стрес чимось дуже солодким. 

– Але ж ти написала там ім'я Вадика, чого паритися?

– В тому і справа, що ні…

– А своє? – здається, подруга починала розуміти, наскільки все жахливо.

– Тричі…

– Недобре.

– Ага…

І це ще Ліна навіть не підозрювала, ЩО я в тому листі написала…

Отже, все по черзі. Адамович Вадим, наш красунчик-одногрупник, сподобався мені ще з першої зустрічі. Не те щоб я була закохана в нього по самі вуха, але з усіх наших хлопців симпатизував найбільше. Він мав темні очі, симпатичне обличчя, високий зріст та харизму. 

І до вчорашнього дня хлопець мав стосунки. Випадково дізнавшись, що він тепер вільний, я зрозуміла – це мій шанс. Тим паче, що Вадик ще й підморгнув мені, коли випадково перетнулися в коридорі.

Не розумію, чому я написала саме те, що написала. Напевно, все через дурнуваті романи для дорослих. Лист вийшов з певним підтекстом, але я точно знала, що Вадимко оцінив би його. Ну, такий він у нас розпусник, що ж поробиш. Зате хорошенький і добрий, завжди прийде на допомогу, якщо це в його силах.

А от Тарновський… Артур Олегович, якого прозвали Гуманоїдом через його холодність та неприступність, через те, що нагадував більше прибульця, аніж живу людину, він міг і поскаржитися куди потрібно за таке. Звісно, навряд чи мене відрахували б за лист, але… Тарновський точно цього просто так не залишить. Буду я до-о-овго складати іспит з кристалохімії.

Після кількох тістечок у кав'ярні поряд з університетом, повернулися з Ліною до гуртожитку. Мені абсолютно нічого не хотілося робити, лише заснути, накрившись ковдрою з головою. Варто було б так і зробити, проте я навіщось дістала з тумбочки зошит, в якому писала чернетку листа і взялася читати.

"У тобі є щось особливе. І це змушує мене щовечора робити собі приємнощі, уявляючи, що ти поряд."

Серйозно, Соломіє, серйозно? Під чим ти це писала?! Це ж навіть неправда! Ну, тобто… було один чи два рази, тільки ж точно не щодня!

Спокійно! Тут нічого конкретного не написано. Гуманоїд і не зрозуміє, адже йому не знайомі людські почуття, правда ж?

Швидко пробігшись листом, упевнилася, що жодного разу не згадала імені Вадика, скривилася тричі, побачивши, як "звеличаю" його, дещо навіть занадто, а потім дійшла до останнього абзацу і завмерла. Я не могла такого написати! Точно не могла! Це хтось інший моїм почерком дописав ці кілька речень, щоб підставити мене! А потім ще й запхав листа в кишеню іншої куртки!

"...Часом дивлюся на твоє ідеальне чоловіче тіло і хочеться притиснутися до нього. Сиджу, слухаючи лекцію, і уявляю, як ти своїми сильними руками торкаєшся мене, обіймаєш, а потім штовхаєш у ліжко. А там уже бажання беруть верх над нами. 

Думаю, я достатньо сказала про свої почуття до тебе.

З глибоким захопленням, Соломія Пасічник!"